Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Гадаю, ми маємо підстави зробити подібний висновок. Позаяк граф О. С. Уваров цілковито проігнорував очевидний факт. Як його ігнорували й десятки інших російських істориків.
Настав час припинити брехливі балачки при "московську філію Київської Русі”. Її ніколи не існувало.
Не будемо зупинятися на всіх "доважках брехні", виявлених у книзі археолога О. С. Уварова. Відзначимо лише доволі істотні, з якими нам доведеться стикатися в процесі досліджень.
Про дрібні "фоли" говорити не станемо. Позаяк російська історія без них ніколи не обходилася. Отже, перший "доважок брехні" — твердження О. С. Уварова, нібито арабські історики Ібн-Фадлан та Ібн-Даст не розрізняли
Наступний істотний доважок брехні", запущений ученим у свою книгу. — так зване "ближнє сусідство на західному рубежі мері з вятичами, кривичами і словенами”. Ми ведемо мову про ключові, істотні доважки брехні" в книзі археолога. Не маємо права замовчувати цю облуду російської історії, яку О. С. Уваров запозичив, не піддавши глибокому аналізу.
Отже, поговоримо про перший "доважок брехні". Археолог О. С. Уваров пише:
"Ми маємо свідчення арабських письменників X століття про те, що Руси приходили в Булгари для торгівлі: тут мусимо лише зауважити, що під ім'ям Русів або руських купців арабські письменники, імовірно, розуміли всіх осіб, не розрізняючи народностей, які приходили до них з північно-західних місцевостей, населених або слов'янськими, або іншими племенами. Таким чином, напевно, і Мерян... сприймали араби за справжніх русів" 14. с. 75].
Як бачимо, облуда в російську історичну науку запущена ґрунтовно, на довгі роки. Сподівалися — навічно. І навіть невтямки О. С. Уварову, що меряни, будучи плем’ям фінського етносу, відрізнялися від слов'ян, хоч київських, хоч новгородських, не лише зовнішніми рисами обличчя й будовою тіла, а головне — мовою. І тут відмінності між ними досить істотні. Тому будь-який купець або сам розмовляв мерянською (фінською) мовою, або залучав мерянського перекладача. За мовою можна було поплутати мерю з весю, мордвою або муромою, але не зі слов’янами.
Ця облуда очевидна й нетямущому.
Не обмежуся, однак, цим елементарним спростуванням "доважку брехні". Процитую археолога, бо ж на наступних сторінках він сам себе спростував:
"Східні письменники переказують нам подробиці німої торгівлі, яку Араби провадили з північними народами, особливо з Весю. Німа торгівля, як найперший ступінь розвитку торговельних зносин, замінена пізніше простою меновою торгівлею, коли люди, що вступають у зносини, зустрічаються і взаємно обговорюють ціну товару. Нарешті, третій ступінь розвитку — коли вживаються гроші для торгового обігу. Ібн-Фадлан розповідає, що Руси платили в його час по диргему за одну зелену бусу..." [4, с. 119].
Учений власноручно "загнав цвях" у твердження про те, що "арабські письменники" не відрізняли "Русів від Мерян". Ще й як відрізняли! Вони вели торгівлю з мерею і весю ще в VII столітті. Нижче я наведу слова давнього історика Йордана, де він чітко відокремив мерю навіть від мордви. Не кажучи вже про скіфів.
Не будемо подавати інших прикладів того, як О. С. Уваров "вправлявся" у подібному "возз’єднанні" мерян зі слов’янами. То були голослівні твердження. Ми вже говорили в першій книзі "Країни Моксель" — великоросові абсолютно нічого не варто запустити у свої міркування звичайну брехню. Як правило, він користується раніше
Розкопав граф О. С. Уваров тисячі могильних курганів; виявив у них більше двох тисяч монет, у тому числі більше трьохсот, що відносяться до IX—-XII століть; не виявив ні єдиної київської монети за більше ніж і шестисотлітній період мерянській землі (з 980 до 1580 року) — і мов заціпило. Навіть єдиним словом не згадав! Навіщо?!
Між іншим, затятий опонент Уварова — О. А. Спіцин точнісінько так само проігнорував цей факт, нібито його й зовсім не існувало. Скажіть, навіщо московитові доводити якийсь зв’язок Москви з Києвом у IX—XII століттях? Для нього подібне твердження доказів не потребує. Цей "доважок брехні" уже "обґрунтували" попередники. Така логіка російського державника-шовініста.
Настав час поговорити, хоча б коротенько, про західну межу мерянської землі. Тобто про черговий "доважок брехні", запущений Уваровим у свою книгу. Не будемо багато говорити про північні, східні та південні межі мерянських володінь. Бо навіть сам він визнав, що "Мерю оточували із трьох сторін єдиноплемінні з нею фінські народи; Мурома, Мордва, Черемиса й Весь" [4, с. 15].
Гадаю, читачам однаково, де закінчувалася земля мері й починалися землі весі, муроми, мордви, мещери або марі (черемисів). Усі ці племена в IX—XIII століттях були родинними, розмовляли однією мовою і вели однаковий, лісовий спосіб життя.
Однак зверніть увагу на той факт, що світова історія з далеких часів, ще з VI століття, від готського історика Йордана, вже розрізняла фінські племена. Так, Йордан у своїй знаменитій праці "Про походження й діяння готів", розповідаючи про підкорені Германаріхом землі, серед інших відзначив і нам знайомі: "...Готи, Скіфи... Меря. Мордва..." та ще біля десяти інших народів і племен. Наступні арабські історики, такі як Ібн-Фадлан, Ель-Балхі, Ібн-Даст, перебуваючи у Волзькій Булгарії, розрізняли не лише племена, а й також їхній побут, ступінь розвитку, одяг, прикраси тощо. А до кінця XII століття фінські племена почали розрізняти і за релігійними ознаками. Бо ж, прийнявши 922 року іслам. Волзька Булгарія посилено просувала його в мордовські межі. У той же час, до середини XII століття, серед мері й весі з'явилися християнські проповідники, які прийшли в мерянську землю.
Існували у ті часи і різні язичницькі вірування. Що й надало право Вільгельму де Рубруку, який перебував у 1253—1255 роках в імперії Чингісидів, заявити, що північні землі хана Сартака на той час уже розділилися на "Моксель і Мердиніс", які, згідно з його твердженням, розрізнялися, власне, зa релігійними ознаками: одні їли свинину (моксель) і примикали до християнства, хоча у своїй масі щe були язичниками, інші (мердиніс) — примикали до мусульманської релігії (і, природно, свинини не їли).
До речі, і курганні розкопки О. С. Уварова засвідчили, що саме в XII столітті в мерянській землі почали з’являтися перші несміливі ознаки християнства. Хоча повсюдно панувало язичництво. Характерними щодо цього стали розкопки так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років. Про них ми поговоримо нижче. При цьому в мерянських курганах IX—XII століть язичницького періоду були відсутні ознаки інших етносів.
Отож чіткого розмежування земель мері та її сусідів на півночі, сході та півдні не існувало.