Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Тепер стає зрозуміло, чому саме Мусіну-Пушкіну було доручено "знайти і придбати" так званий "Лаврентіївський літописний звод". Він був своєю людиною в середовищі великих фальсифікаторів, Йому можна було довіряти.
Ми надалі будемо детально досліджувати чимало із "літописних зводів", але про так званий "Лаврентіївський" необхідно сказати дещо заздалегідь. Це був один із найголовніших зводів. Тому що він дуже хитро, власне, в катерининському дусі, "з’єднав" мерянську країну Моксель (Московію) зі слов’янським етносом Київської землі. Читаємо: "Лаврентіївський Л.(ітопис) слідом за "Повістю минулих літ” містить опис подій південноруських,
Із 1285 р. у Лаврентіівскому... Л.(ітопису) починається низка точно датованих тверських звісток... Простежується в Лаврентіївському Л.(ітопису) і тверський звод 1305 р., що з’єднує матеріал різних областей і тяжіє до того, щоб бути загальноруським". [28, с. 80].
Усе врахувала імператриця: і літописці в неї — київські й волинські, суздальські й ростовські, володимирські й тверські тільки й думали про "загальноросійську ідею". І думали цю тяжку думу протягом сторіч: і в 1070, і 1177, і 1193, і 1285, і 1305, і навіть у 1377 роках, коли, згідно з московською версією, цей звод переписувався востаннє. Саме для подібного "єднання" працювала десять років Катерина II.
Високоосвічена людина свого часу, що читала старі історичні оригінали й бачила поверхневе мислення російської еліти, вона розуміла, що рано чи пізно європейські історики торкнуться московської історичної тематики і геть-чисто спростують московські билини про "велике минуле". Адже всі вони базувалися на елементарних вимислах і бажаннях. Вона знала: навіть Стефан Баторій висміював вигадки і брехню Івана Грозного про його "кесареве походження" від візантійської імператорської родини.
Саме "поєднанням" Московії із давнім Київським князівством, за допомогою "літописних зводів", мріяла імператриця "незаперечно" здійснити зв’язок минулого із сучасністю (XVIII століттям). А вилучивши з імперії та запроторивши в глибокі схованки першоджерела — раритети, Катерина II намагалася назавжди замести сліди вчиненого.
Не повторюватимусь, які давні історичні оригінали мала у своїх руках і була знайома з ними Катерина II. Вона все робила із власне німецькою хитрістю і пунктуальністю. Однак забула, в якій країні жила і ким правила. Адже і в ті часи довкола було безліч дурнів, вони і в тій брудній справі захотіли прославити імператрицю. Почали говорити зайве. Особливо цим грішив М. М. Карамзін.
Між іншим, М. М. Карамзін став одним із авторів "російського чуда". У 1803 році він приступив до написання своєї 12-томної "Історії держави Російської" ідо 1811 року написав кілька перших томів. Про це заявив він сам на перших сторінках книги, читаючи їх у тому ж 1811 році імператорові Олександру І, особистому вихованцеві Катерини II. Книга стала "лебединою піснею" М. М. Карамзіна, проспіваною "на славу Москві та її князям" за "збирання землі руської".
Однак із М. М. Карамзіним трапилася велика '’трагедія" при написанні книги. Почавши писати "Історію", він раптом виявив, що всі "відкриті й придбані" до нього "літописні зводи" не містили інформації про "появу Москви" у добатиїв час. Простежувався неймовірний конфуз. Виходило так, що М. М. Карамзін співав славу місту, котре з'явилося в Золотій Орді в часи хана Менгу-Тимура. Виходило, що саме золото- ординські хани прославили своє князювання. Природно, від цих страшних думок
Послухайте:
"У 1809 році... знайшов я два скарби в одній книзі: літопис Київський, відомий єдино Татіщеву, і Волинський, 164 раніше нікому не відомий... За кілька місяців дістав я інший список їх: як такий, що належав колись Іпатіївському монастирю, був він захований у бібліотеці С.-Петербурзької Академії Наук між Дефектами" [27, т. І, с. 24].
Захотів — і знайшов! І не де-небудь у зубожілому глухому монастирі, а в самій Академії наук. Виявляється — і там "ховалися" шедеври. А "дістав" Карамзін не просто який-небудь "літописний звод", а саме — Іпатіївський, тому що в Іпатіївському "літописному зводі" й згадується вперше слово "Москва".
Нагадаю читачеві ті слова: "Прийди до мене, брате, в Москву".
Але головне, М. Карамзін знайшов те, що йому було потрібно, — Москва в тім зводі згадана в 1147 році.
"Чудеса" у Московії в ті часи відбувалися на кожному кроці. Не будемо докопуватися, хто "сотворив" Іпатіївське "чудо" — чи сам М. М. Карамзін, чи Катерина II зі своєю "Комісією".
Однак М. М. Карамзін припустився дивовижної помилки, коли повідомив:
"Катерина Велика, жагуче люблячи нашу історію, перша наказала друкувати літописи. Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів. Яка потреба друкувати одне у двадцяти книгах" [24, т. І, с. 24—25].
І невтямки було цьому великоросові, що він зазіхав на головне катерининське надбання, на таїнство процесу написання так званих "загальноросійських літописних зводів". Хитрою і розумною була Катерина II для свого часу, але дуже багато дурнів і необережних людей продовжували її справу. Куди лише ткнуться — скрізь шкодять.
До речі, особисто М. М. Карамзін повідомив нам про існування наступних катерининських "літописних списків": Лаврентіївського, Троїцького, Іпатіївського, Хлєбніковського, Кенігсберзького, Ростовського, Воскресенського, Львовського, Архівського й інших.
Що характерно: саме з часів Катерини II назавжди зникли всі стародавні першоджерела. Особливо — українські, ті, які були вивезені з веління Петра І і тої ж Катерини ІІ. Не буду вдруге наводити слова із щоденника О. В. Храповицького, де він нагадує нащадкам, що оригінал великого Нестора "Повість минулих літ" Катерина и тримала у своїх руках. Повторюю — оригінал! І не будемо забувати, що всі видатні раритети старовини імператриця та її нащадки зберігали у Санкт-Петербурзі, який не був спалений, як Москва, 1812 року.
А далі хочу розповісти читачам про ще одну цікаву історію. Десь у 1692 році в Московській державі була написана книга "Скіфська історія", автором якої був Андрій Іванович Лизлов. Освічена людина, мудрий фахівець, він багато років був на високій державній службі й багато поїздив по європейській частині Московії. Книга майже сто років поширювалася в рукописі, тому що московська влада забороняла її друкувати за "вільнодумство та єресь".
Ця праця написана в докатерининські часи, але вперше була надрукована в повному обсязі 1787 рову, саме за правління Катерини II. Частково (перший розділ) вийшов 1776 року. Відтоді, до 1990 року, книга в Російській імперії не перевидавалася. Навіть виправлена катерининськими помічниками, вона чимось лякала московських можновладців та їхніх наукових мужів.