Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Як і у всіх своїх роботах, учений О. О. Шахматов списав помилки і відверту брехню на літописців. Визнавши в тексті "Повісті минулих літ" вимисел і вставки, він повинен був давати пояснення. А вказати на прямих фальсифікаторів йому, природно, ніхто не дозволяв. Тому, визнаючи величезну кількість вставок і відвертої брехні в "загальноросійських літописних зводах", майже всі російські (та й українські) історики бояться говорити правду, коли подібну компіляцію літописів було проведено. Ідуть шляхом найменшого опору: найлегше списати провину на літописців XII—XV століть. При цьому — безіменних. Але ж літописці тих далеких часів безпосередньо не були зацікавлені в подібній компіляції.
Однак повернімося до в’ятичів. Ще раз нагадаю: прямого шляху з Києва до Оки, через Чернігів, не існувало в X столітті. Та й пізніше. Ми ще поговоримо про це.
Де ж у X столітті жили хазари, на яких ходив війною
"Козари займали простір між Доном і Волгою; їхнє головне місто Ітиль стояло в усті Волги, що за містом і сама називалася цим ім’ям: утім. Араби називали її Казарською рікою, а Каспійське море — Казарським морем. Інше місто Козар, узяте Святославом і ним, очевидно, зруйноване, стояло на лівому березі Дону біля Волзько-Донського волока... Таким чином, вказівка на Волгу в повідомленні (у літописі. — В. Б.) про похід на Козар цілком доречна" [35, с. 721].
Ми ще раз переконалися, що ходити в пониззя Волги через Оку не було сенсу. Однак саме ця ідейка — пов'язати Волгу з Окою, тим паче, що в людській свідомості ріки асоціюються із чимось єдиним, цільним, — і наштовхнула катерининсьну "Комісію" на фальшування. Цією неправдою вона практично пов’язувала всю фінську землю з великим Київським князівством — уже в X столітті.
Думка фальсифікаторів була проста до абсурду. А проте — не пройшла.
І знову звернімося до професора О.О. Шахматова: "У статті 6472 року, де описані успіхи Святослава, і в наступних статтях 6473 і 6474 років знаходимо низку недоречностей. Після слів "и посылаше к странам глаголя: хочу на вы ити", читаємо під 6472 роком (964 р.): "И йде на Оку реку и на Волгу, и налезе Вятичи". Отже, Святослав у першому ж поході порушує свій звичай попереджати ворога, супроти якого він вирушає. Зовсім випадкова зустріч його з В’ятичами; він і не бореться з ними, а лише довідується від них, що вони дають данину Казарам. Крім того, дивні слова "йде на Оку реку и на Волгу". В’ятичі жили, за свідченнями, що походять із XII століття, на Оці; але навіщо ж було згадувати про Волгу, до якої ніколи не доходили в’ятицькі поселення? Подальше роз’ясняє нам, у чому справа; під 6473 роком читаємо: "Йде Святослав на Козары, слышавше же Козары изыдоша противу". Значить, Святославів похід спрямований проти Козар, і, мабуть, він їх про це попередив ("слышавше же Козары"). Отже, Святослав ішов на Козар, що жили на Волзі, прямим шляхом... Звідси висновок: В’ятичі в часи Святослава... Жили в Південно-Східній Росії, де-небудь біля Дону" [32, с. 118—119].
До такого несподіваного висновку прийшов професор, аби тільки не згадувати про роботу катерининської "Комісії". Однак йому вистачило мужності сказати: "Через це ми рішуче схиляємося до думки, що наявний літописний текст значно зіпсований". І ще учений заявив: "Таку ж вставку років, що порушила первісну цілісність розповіді, бачимо і в повідомленні про походи Святослава" [35, с. 119].
Отже, фальсифікація тексту підтверджена, хоча і в завуальованому припудреному варіанті. Однак у літописному тексті є й цілком відверта фальсифікація, помітна неозброєним оком. І професор про це говорить. На сторінці 123-й книги "Розвідки" [32] О. О. Шахматова князь Святослав звертається до своєї дружини з такими словами перед битвою із греками: "да не посрамим земле русские, но ляжем костьми, мертвии бо срама не имам.
Слова, природно, узяті із ’’Повісті минулих літ". Ось чому дослідник доходить серйозного висновоку: "Мимоволі народжується підозра щодо того, чи не переписані вони (ці слова. — В. Б.] з якогось письмового джерела (наступних часів. — В. Б.)".
Ми повинні розуміти: подібне політичне словоблудство могло з’явитися в тексті не раніше від появи самої Російської імперії, тобто не раніше XVIII століття. Такі байки і міфи знаходимо в спотвореному катерининською "Комісією" тексті "Повісті минулих літ". Що важливо — навіть російські професори змушені були якимось чином реагувати на подібну облуду.
Отже, князь Святослав, як довів професор О. О. Шахматов, не здійснював походів ні на Оку, ні в землі майбутньої Московії. Тобто на 972 рік, час загибелі князя Святослава, фінські землі мері, муроми, мещери й весі не були підкорені й не входили до Київської держави. Ситуація настільки очевидна, що не викликає сумнівів.
Той же професор О. О. Шахматов визнав ще один дуже цінний факт, який повсюдно зустрічається в так званих "загальноросійських літописних зводах". Читаємо: "Пізніші зводи (після Лаврентіївського. — В.
До речі, що особливо цікаво: Єрмолаєвський літописний список так званого Іпатіївського літопису "знайшов" особисто професор О. О. Шахматов на початку XX століття. Маємо звичайний російський (укотре вже!!!) анекдот. Доводиться лише здогадуватися: де історична вірогідність, а де — звичайне московське шулерство. По-іншому-бо й сказати не можна.
Отже, у 972 році на князівський престол у Києві сів старший син Святослава — Ярополк. Князь Ярополк Святославович княжив до 980 року. Свої зусилля спрямовував переважно на збереження великокнязівського престолу, тому що на Київ зазіхали його молодші брати — Олег і Володимир. Між братами велася постійна боротьба. У 977 році загинув Олег, який правив у древлянській землі. Відтоді древлянська земля увійшла в підпорядкування великого Київського князя. У 980 році Ярополк військовою силою захопив Новгород. Однак молодший брат Володимир його підло вбив. Ще раз звертаю увагу: навіть Новгород ставав київським володінням тільки після підкорення його силою. І тоді, коли правила княгиня Ольга, і тоді, коли княжив князь Ярополк. Добровільне ярмо на шию народ не натягав. Подібна істина не повинна вимагати доказів.
Володимир Святославович, який згодом одержав титул — Великий, княжив у Києві з 980 до 1015 року. Тридцять п’ять років! Саме за його правління слов’янські племена Київського князівства прийняли християнство. У Києві з’явився первосвященик. Християнська релігія офіційно й примусово, на чому конче необхідно наголосити — примусово, — почала насаджуватися серед слов’ян. Князь у насадженні релігії був кровно зацікавлений. Адже розрізнені язичницькі племена підпадали під централізовану як церковну, так і князівську владу. Це зовсім інша розмова: яку дещицю свободи зуміли кожне плем’я і кожне поселення (місто) зберегти за собою.
Церква проникала в душу людини й вела облік кожного, хто входив у її лоно.
У літописах збереглися матеріали, як новгородці повставали проти нової релігії та як князівська дружина жорстоко придушувала опір. Так було в кожній землі, з кожним плем’ям. Тут брехливі сказання про добровільне прийняття християнства недоречні. Хоча, природно, були й випадки добровільного прийняття. Але вони були винятком.
Отже, прочитаємо про новгородські події: "992 року за Михайлового наступника митрополита (Київського) Леонтія, єпископ Іоанн, призначений у Новгород, прийшовши туди, повинен був ще раз трощити ідолів і розоряти требища... Водохрещення руського світу проходило не так добровільно й розчулено, як можна уявити з Сильвестрового літопису. Разом із мирними пастирями зі словесної череди ходили й зовсім інші проповідники: Добриня. дядько Володимирів, і Путята, Володимирів тисяцький, а з ними була ратна сила. Де не задовольняли пастирські вмовляння, там уживалися більш плотські засоби. У такий спосіб вони хрестили в різних землях слов’яно-руського світу народ, де сотнями, де тисячами — як де трапиться. Невірні люди й журилися, і нарікали, та не було чого робити: не сміли опиратися ратній силі. Первісне військо проповідників було, звичайно, із Києва, але потім у кожній землі вербували в нього новохрещенців, і в такий спосіб збільшувалася сила... Тому проповідники надягали всім хрещеним на шию хрестики.. Корилися новгородці — нікуди було подітися: обмилися у воді, хрестики надягай, але в душі надовго залишалися принаймні не християнами, якщо не зовсім язичниками. Згадуючи відтак насильне хрещення, довго дорікали новгородцям і з насмішкою говорили їм: "Путята вас хрестив мечем, а Добриня вогнем" [40, с. 33—35].
Я не подав оповідь про те, як випалювали язичників у Новгороді і як відтинали їм голови. Сотнями! У такий спосіб християнство насаджувалося повсюдно.
Може виникнути закономірне запитання: чому автор приділив так багато уваги цьому аспектові?
Відповідь стратегічно важлива. Кожен читач мав би зрозуміти: із прийняттям християнства у Великому Київському князівстві докорінно змінилися дії князя. Якщо раніше князь, ідучи в похід, мав на меті вчинити грабіж у чужій землі або накласти на неї данину, то з прийняттям християнства головним завданням князя стало: залучити переможених до християнської віри і підкорити їх Київській митрополії, тобто — собі. Починаючи з кінця X століття, кожного київського князя в поході супроводжував священик високого рангу (єпископ). Це аксіома! І будь-які підкорені селища (або племена) одразу залучалися до християнської релігії.