Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Другий пастор завів хорал: «О господи, яви свій вид!» За ним підхопили всі, і в співі тому лунало завзяття, надія, зневага до смерті й певність перемоги. Бо де ж це вони співали так голосно, де утверджували так зухвало свою справу? У власному домі королів Франції! У них стало на це зваги, і вони зважились!

Коліньї обома руками підніс принца Наваррського над головами, щоб малий на все життя увібрав у себе, затямив, що тут діється і що це за люди. Адже то складали велику присягу безстрашні борці за віру. Анрі поділяв їхні почуття, він був глибоко зворушений, бо бачив, що його матуся плаче, і теж заплакав. Зате його батько, боячись наслідків цієї прекрасної, урочистої сцени, звелів позачиняти всі вікна,

і задуха в покої стала майже нестерпна.

Все це було досить небезпечне порушення меж дозволеного, і Жанна згодом сама те зрозуміла, чоловікові не довелося довго втлумачувати їй. Вона вирішила власкавити королеву Катерину якими завгодно поступками, бо навряд чи можна було сподіватися, що пані Катрін — так звали флорентійку при дворі — не доповіли про ту сцену. Та коли дві добрі приятельки побачилися знову, виявилось, що, одна нічого не знає про негожу поведінку другої або воліє вдавати, ніби не знає. Замість показувати Жанні свою недовіру, королева-мати попросила в неї допомоги проти своїх ворогів.

Найгрізнішу небезпеку для королівського дому становили Гізи, лотарінгський рід, що мав претензії на трон. Жанна розуміла, що проти них маленька родина Бурбонів вважається нестрашною. Гізи виставляли себе куди ревнішими католиками, ніж королева, та ще й були багаті. І те, й друге сприяло їхнім замірам, і вони вже почали вдавати з себе перед паризьким людом рятівників королівства. А вбогих наваррських володарів тут ніхто не знав, вони прибули з далекої провінції, до того ж єретицької й бунтівничої. Пані Катрін щоразу, побачивши Жанну д'Альбре, починала благодушно муркотіти, немов стара кішка, і Жанна почувала себе приниженою, одначе не виявляла того.

Вона була розумна й погоджувалась на все, чого хотіла від неї стара кішка. А та провертіла дірку в стіні свого кабінету й підглядала та підслухувала, про що розмовляють Антуан Бурбон з кардиналом Лотарінгським [15] , чи не замишляють чого проти неї. І Жанна мусила підглядати й підслухувати разом з нею, хоч один з тих, за ким вони стежили, був її чоловік. Щоправда, річ була не в ньому, бо його ніхто не боявся; та якраз це й було найпринизливіше, хоча Жанна нічим того не виказувала. Стара кішка боялася глави роду Гізів, багатого кардинала, що міг підкупити всіх, хто їй служив, зокрема короля Наваррського. А втім, цьому досить було пообіцяти іспанські Піренеї — а потім не віддати; обіцянка ж нічого не коштує.

15

Кардинал Лотарінгський, Шарль де Гіз (1525–1574) — один із проводирів католицької реакції у Франції.

Катерина, а з нею й Жанна дізналися про багато інтриг, бо кардинал приймав у Антуановому покої, що здавався йому найбезпечнішим, ще й інших людей. Жанну дивувала чоловікова легковажність. Мабуть, він навіть не розумів усього; крізь дірку в стіні вона бачила по його обличчю, що думками він десь біля коханки. Для неї це була ще одна підстава не остерігати його, не викривати перед ним своєї приятельки Катерини. Жанна навіть постановила собі ніколи не спускатись до прилюдної сутички з Антуановою коханкою. Отак силкувалась вона вгамувати свою запальну вдачу, бо інтереси її сина й істинної віри вимагали, щоб вона жила у злагоді зі старою кішкою.

І все ж те, чого вона боялася, сталось: та жінка, дружина одного маршала, зустрілася їй і навіть зважилась відрекомендуватися, ще й чекала, що Жанна привітає її поцілунком. Попри всі свої мудрі постанови Жанна цього не стерпіла. Адже кожна година, яку проводив у обіймах цієї жінки, на її оголених грудях єдиний чоловік, за чию любов вона колись боролася, робила Жанну старішою

й слабішою! Жанна обурено вп'яла очі в принадне, навіть вродливе обличчя суперниці. Вся облуда життя зринула перед нею, і їй здушило горло. І вона, хоч не хотіла того робити, повернулась до тієї жінки спиною і відійшла.

Але дружина маршала не схотіла проковтнути образу й не відступила. Коли королева Наваррська звернулася з привітанням до іншої, вона, стоячи поряд, сказала досить голосно, з бридкою, злісною міною:

— Ах, ти повертаєшся до мене задом? І поцілувати не хочеш? Присягаюся святим Іоанном, тим менше матимеш ти поцілунків від свого чоловіка: вони всі мені дістануться!

Жанні довелося заховатись у тісному гурті дам-приятельок, аби відійти пристойно. Бо її суперниця була жінка дебела, грізна, і сутичка могла скінчитися погано. Кілька придворних-чоловіків, що помітили ту сцену, теж заступили Жанну під час утечі.

Та аж пізніше ця пригода трохи не обернулася для неї справжньою небезпекою. Ще ніколи вона не бачила свого чоловіка такого розгніваного: він погрожував, що зречеться її, навіть ув'язнить, і Жанна знала, що під'юджує його не тільки полюбовниця. Завдяки дірці вона переконалася: кардинал Лотарінгський робить із бідним Антуаном що хоче, а кардиналова мета була усунути Жанну; адже тоді дім Гізів не матиме більше конкурентів, а протестанти втратять свою королеву.

Жанна чудово розуміла, що шукати захисту вона може тільки в Катерини. Обидві вони чули крізь дірку, як приятелі втовкмачують Антуанові, що він міг би одружитися з молодою Марією Стюарт [16] . То була вдова померлого найстаршого сина Катерини Медічі — одного з її синів, які по черзі називалися королями, тоді як правила державою вона. Катерина, як і Жанна, вважала, що цьому шлюбові слід перешкодити. Їй не потрібен був у родині дорослий чоловік, навіть такий, як добряга Антуан. Щодо цього обидві жінки порозумілись якнайкраще.

16

Марія Стюарт (1542–1587) — дочка Якова V Шотландського. Виховувалася при французькому дворі, 1558 р. її одружено зі спадкоємцем трону, майбутнім королем Франціском II Валуа… Після його смерті повернулась на батьківщину і з 1560 до 1567 р, була королевою Шотландії.

Катерині ця справа навіть нагадала про ще один намір — заручити свою дочку Марго з малим Анрі Наваррським. Вона відверто казала, що, коли прийняти в королівський дім найближчого родича, принца крові, й таким чином прив'язати його до себе, королівству з цього буде тільки користь. Один з її астрологів запевнив стару пані Катрін, що це, можливо, наймудріша з її постанов. На жаль, для таких заручин ще не наспів час — діти були занадто малі. Королева-мати засвідчила Жанні свою щирість, обнявши її; одначе в обіймах старої кішки Жанна аж затремтіла. Їй пригадалась одна чутка про цю добру приятельку. Пані Катрін буцімто отруїла одного зі своїх вельмож, щоб віддати його маєтки іншому. А Катерина тої самої миті, пригорнувши Жанну міцніше, сказала:

— Для своїх друзів я на все здатна.

Може, то була випадковість. Але, так чи інак, ці слова ще раз нагадали матері Анрі, як важливо будь-що зберегти прихильність цієї жінки. Та Жаннина душа надто палко повставала проти її власної розважливості, вона ніколи не могла довго триматись розуму. Хоч як намагалась Жанна затаїти свої справжні думки, правда несподівано виривалась на волю й озивалася вголос. І тоді хирлява королева Наваррська починала говорити владно і гордо, бо ж промовляла від імені істинної віри. Навіть тепер, під час цієї самої розмови, забувши всі страхітні чутки про пані Катрін, вона зажадала: