Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Перед очима стелились краї, що ніколи й уві сні не снилися синові Піренеїв. Як чудно вбираються тут люди! А як вони говорять! Усе розумієш, а відповісти по-їхньому не вмієш. І річки повноводі, не пересохлі, як завжди буває влітку. Ніде не видно жодної оливи, навіть віслючка побачиш дуже рідко. На ночівлях подорожні лишалися самі серед чужих, незнаних людей, і протестанти ставили біля дверей варту: хіба можна довірятись тутешнім католикам? Учора пастори спробували проповідувати, але вороже стовпище прогнало їх із пустки-молитовні, що стояла далеко за містом; навіть самій королеві Наваррській із дітьми довелось поквапно втікати.
На вісімнадцятий день подорожі вони переправились біля Орлеана через Луару. Саме місто вони обминули, і озброєні вершники-гугеноти їхали, тісно оточивши королевину карету, а ще тісніш обступили її, коли з'явились посланці королеви Франції. То були придворні, що ґречно привітали Жанну, але вони привели з собою охорону з католиків, і та охорона зажадала їхати ближче до карети, ніж гугеноти. Ті й не думали поступитись, і врешті дійшло до справжньої сутички. Малий Анрі вихилився з віконця й підбадьорював своїх, гукаючи до них рідною беарнською говіркою, що її парижани не розуміли. Несподівана злива розборонила супротивників: вони вимушено зареготали й утихомирились. Над незвичними деревами, тополями, нависало похмуре небо. Серпень тут віяв прохолодою і якимсь незатишком.
— А що то за чорні вежі, мамо, і чого вони горять?
— То сонце сідає за Сен-Жерменським замком [10] , куди ми оце їдемо, синочку. Там живе королева Франції. Ти ж пам'ятаєш усе, що я тобі казала і що ти мені обіцяв?
— Пам'ятаю, матусю.
Перші зустрічі
Отож Анрі зразу повівся як молоденький півник, — гордо й задерикувато. Правда, спочатку він бачив самих слуг, але ті слуги забрали його від матері, і тільки вихователь лишився з ним у кімнаті. А тоді подали на стіл м'ясо, багато-багато м'яса! Коли й другого дня йому знов принесли на сніданок саме м'ясо, він почав притьмом вимагати дині — адже вдома, на півдні, вони саме поспівали. Динь не було, він заплакав, не схотів їсти нічого, і його, аби розважити, повели гуляти в сад. Тим часом уже передощило.
10
…за Сен-Жерменським замком… — Сен-Жермен — літня резиденція королівського роду Валуа поблизу Парижа.
— Я хочу до матусі. Де вона?
Йому сказали: «У пані Катрін», — і Анрі злякався, бо знав, що це королева. Більше він не допитувався.
На ньому було найкраще його вбрання, його супроводило двоє дворян — вихователь Лa Гошері та ще один беарнець, Ларшан. Вийшли на лужок, і Анрі побачив, що назустріч йому простують троє інших хлопців. Біля них теж був почет, тільки численніший. Анрі зразу помітив, що вони поводяться не так, як хлопчаки, охочі побавитись, надто ж найстарший — він крутив станом і гордо задирав голову, немов дорослий придворний
— Панове, що це за птиця? — спитав Анрі через плече.
— Обережно! — шепнули його супутники. — Це король Франції.
Ось обидва гурточки спинились один перед одним; юний король стояв навпроти малого принца Наваррського. Він стояв нерухомо й чекав, щоб Анрі підійшов. А той не поспішаючи розглядав його. Карл Дев'ятий мав на собі не тільки білого берета — він весь був у білому. Шию його огортали пишні білі брижі коміра; голову, наче вмощену в ті брижі, він трохи повернув набік і дивився скоса. Його погляд, проникливий і сумний, ніби промовляв: «Знаю я тебе. Мені вас усіх доводиться знати, я й не радий».
Анрі відчув, що йому стає весело — вперше, відколи він тут. Він був би зареготав, але з-за спини йому ще раз шепнули: «Обережно!» Тоді семирічний хлопчик спершу бундючно випнув груди перед дванадцятирічним, а потім уклонився йому аж у ноги й півколом махнув правою рукою над самою землею. Вдруге, втретє вклонився він так Карлові з правого, з лівого боку, тоді ще й ззаду, аж дехто з Карлового супроводу захихотів. Одначе Ларшан, дворянин із почту Жанни д'Альбре, поважно став перед Карлом на одне коліно й пояснив:
— Ваша величносте! Принц Наваррський ще ніколи не бачив великого короля.
— А сам він ніколи ним не буде, — сказав Карл, ніби впустив ті слова, і зразу міцно стулив губи, над якими нависав м'ясистий ніс.
Тоді Анрі розсердився; його лагідні, приязні очі зблиснули, і він вигукнув:
— Глядіть, не скажіть цього при моїй матері, та й при вашій, що править замість вас!
Ті слова, як на королівські вуха, вже були образою, і пани позад Карла Дев'ятого аж злякались. А сам він тільки заплющив очі; але в ту мить затямив собі дещо назавжди.
Анрі відразу й заспокоївся і невимушено звернувся до двох інших хлопчиків.
— Ну, а ви? — спитав він підбадьорливо, бо вони здались йому якось дивно збентеженими. Це від того, що він ще не скуштував придворного виховання.
— Мене називають монсеньйором, — сказав перший із двох малюків, одноліток Анрі.— Такий у мене титул, бо я найстарший із братів короля.
— А мене звуть просто Анрі.
— О! І мене теж, — по-дитячому жваво закричав монсеньйор, і обидва хлопчики зацікавлено обдивились один одного.
— А динь у вас нема? — спитав Анрі, не гаючись.
Менший з королевих братів засміявся на ті слова, мов на жарт. Видно було, що малому не часто випадає радіти й сміятись.
Діти стояли під деревом, і десь високо в його гіллі заспівала якась пташка. Всі троє позводили очі вгору. А озирнувшись, побачили, що король уже простує далі й весь почет за ним. Обидва супутники принца Наваррського завели розмову з королівськими придворними й забули про нього. Анрі шепнув:
— Треба пороззуватись.
Умить він скинув черевики й подерся по стовбуру. А долізши до гілля, сказав тим двом:
— Ось зараз я щезну. А ви що, боїтеся?
Та коли він справді зовсім сховався серед листя, й вони не захотіли відставати: роззулись і теж полізли на дерево. Анрі пояснив їм:
— Тут нас нізащо не знайдуть. Вони шукатимуть нас повсюди, а ви тим часом поведете мене… я скажу куди. Ні, ні, не видирайте пташенят! Хіба ви не бачите, що це жовтодзьобі? Отакі самі змостили гніздо у мене перед вікном удома, в По.