Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

«Я ж католицький король: чи не розбіжаться мої солдати, коли я закличу на поміч гугенота?»

А кузен Наварра теж думав: «Він покличе мене тоді, коли цього забажають його люди, раніше не можна. Але мене тягне до тебе всім серцем, Валуа». Ці думки він таїв від усіх, одначе тільки задля них першого березня покликав до себе свого Морнея. Було те в одному містечку, якого йому не довелося брати приступом: воно само відчинило перед ним браму. Анрі з Морнеєм ходили туди й сюди відкритою галереєю, в яку зазирало весняне сонце, й ніколи ще воно не здавалось їм таким оновленим і життєдайним.

— Щось змінилося, — сказав Анрі.— Тепер мене кличуть з усіх боків. Міста аж гризуться за те, котре має здатися мені першим. Чи ці люди показилися, чи, може, тут винна весна?

— Величносте,

а може, вони xoчуть, щоб ви згаяли чимбільше часу?

— Навіщо вони мені так відразу? — спитав Анрі, і серце в нього забилося частіше: він-бо сам добре знав, яке діло не терпить зволікання, але в останню мить його взяв острах. Дуже довго, крок за кроком, у поті чола пробивався він до цієї мети. І ось її вже видно, можна рвонутись уперед і схопити, але він вагається, він нерішуче спинився, йому раптом забракло впевненості, завжди властивої йому досі. Щастя стає не таке очевидне, як гадалося, коли воно було ще далеко, а ти з головою грузнув у турботах. Принц крові, а на ногах налипла важка земля. Нехай говорить інший, нехай вирішує пан дю Плессі-Морней, нащо ж бо він такий доброчесний і мудрий?

— Величносте, вам не можна й двох місяців змарнувати на дрібнички, хай навіть приємні. Врятуйте Францію тепер, а то вона загине. З усіма силами, які лишень можете зібрати, вирушайте на Луару.

— Там же стоїть король, — відказав Анрі, й серце в нього тьохнуло.

— Саме через це.

— Я повинен напасти на нього, Морнею?

— Величносте, ви ж його друг, а він буде вашим другом після того, як десять його армій не змогли вас розбити.

— Невже десять, Морнею? Оце стільки зусиль, стільки надсади? І справді; а тепер у Валуа не зосталося жодної, і Ліга проковтне його живцем. Ви кажете, пане дю Плессі, що я повинен прийти йому на допомогу? Я б не від того. Треба буде подумати.

Наслідком цієї розмови було те, що Анрі захотів купити одне місто на своєму шляху, аби хоч трохи менше битися, поки йтиме через королівство; і це він, що сотні разів важив своїм життям, здобуваючи щось зовсім нікчемне. А тепер він мав здобути ціле королівство. Але йому не хотілося брати приступом мури, палити будинки й лишати на вулицях трупи: цього він і так має позаду аж забагато, як на короля, що ним він збирається стати. Він воліє купувати міста, що не здаються самі, а згодом купуватиме навіть цілі провінції, одначе спершу йому доведеться виграти ще багато боїв і постаріти, не скидаючи панцера. Бо його королівство навіть за гроші не схоче порозумнішати, навіть за гроші не погодиться, щоб його зробили багатим і сильним.

Отакі сумні істини носив у душі веселий Анрі, або Генріх, Наваррський — байдуже, усвідомлював він їх чи тільки невиразно відчував. Він, правда, був ще замолодий для них, але вже добре до них підготований. Яке щастя, що він мав коло себе Морнея, цю святу людину! Адже Морней, незважаючи на всю свою проникливість і на все лихе, що довелось йому зазнати в житті, не втрачає щирої й глибокої віри. Він вірить у силу слова, бо слово — від бога. Треба тільки зберегти його таким, яке воно вийшло з уст господніх: ясним та істинним, і тоді його дія буде несхибна. І тому Морней від імені свого короля склав відозву до всього королівства про те, що між французами повинна запанувати згода й одностайність.

Він питав: чого ж досягнуто всіма оцими негідними війнами, всіма насильствами, що відібрали життя мільйонові людей і пожерли стільки золота, скільки його не дасть ціла копальня? І відповідав — чи, власне, лишав самим читачам відповідати: досягнуто зубожіння народу. Досягнуто того, що держава лежить при смерті, в тяжкій гарячці. Злигодням нема кінця. Морней запитував: до чого ж воно дійде, коли все йтиме так і далі? Він спочатку запитував дворянство й міщанство, а потім сам давав відповідь, яку підказувала їхня ж таки вигода. А тоді, вже врочистішим тоном, звертався до народу, називав його хлібним засіком королівства, родючою нивою держави: його праця годує владарів, його піт утамовує їхню спрагу. В кого ж тобі шукати захисту, народе, коли дворянство тебе топче ногами?

Так казав Морней, а його устами — Анрі: «Топче ногами». Про городян він заявляв, що

вони раді висмоктати з народу всі соки. На обидва ці стани шкода покладати надії; в народу лишається тільки король. Спокій і безпеку може дати тільки король — неважко було здогадатися котрий. Король гнаних і вбогих, переможець срібних лицарів та відкупників. Та що відозву було складено від імені Анрі, Морней не забував додати до неї й обітницю вірності королю Франції. Якщо Анрі Наваррському пощастить колись із божим благословенням довести задумане до кінця, він і тоді не зречеться послуху перед королем. А нагородою йому буде чисте сумління. Він задовольниться тим, що всі добромисні люди будуть вільні.

Отака була ця відозва: в ній Морней з обережності не згадував про ще один суспільний стан, намагаючись не дратувати його, але й не маючи великої надії схилити його до замирення. З духівництвом годі було й розмовляти, та й сліпої сили ненависті, втіленої в Лізі, теж не можна стримати відразу — навіть словами правди. А все ж багато людей побачили правду в Наварриній відозві. Морнеєва впевненість таки виявилась не пустою. Правда випромінювала несподіване сяйво, аж віри тому не йнялося. Виходить, що ми можемо жити в згоді й одностайності? Досі такого ще ніколи не дозволялося. Що ж сталось? Обидва королі теж дивувались, хоч як вони прагнули один до одного. Перешкод іще не усунуто: Наварра й не думає змінити віровизнання тільки задля того, щоб успадкувати королівство. Валуа, як завжди, провадить переговори з Лігою. А проте він переказав через Морнея, що згоден на зустріч, а до Наварри послав свою зведену сестру, пані Діану [168] .

168

…свою зведену сестру, пані Діану. — Йдеться про Діану де Франс, герцогиню де Монморансі і д'Ангулем (1538–1619), нешлюбну дочку Генріха II. Ставши королем, він офіційно вдочерив її. Вона доклала багато зусиль, щоб помирити брата й Генріха Наваррського, на якого мала великий вплив.

Королі уклали між собою перемир'я на один рік [169] , але обидва хотіли, щоб воно лишилось навіки. Тим часом Наварра вирушив у путь з усім своїм військом, а що міста дорогою охоче відчиняли перед ним брами, він швидко посувався до Тура. Там король Франції зібрав свій парламент. Ті юристи були люди розумні, а наближення Наварри додавало їм ще й відваги, і вони врешті затвердили угоду про перемир'я як державний закон. Це відбулося двадцять дев'ятого квітня. А тридцятого з'явився Наварра зі своїм військом.

169

Королі уклали між собою перемир'я на один рік… — З квітня 1589 р. Генріх III і Генріх Наваррський уклали угоду про перемир'я. Ця угода сприяла об'єднанню їхніх зусиль у боротьбі проти Ліги.

Була неділя, ясний, сонячний день. Нещасному Валуа здавалося, наче він устав з домовини. Вперше він не боявся, що його захопить у полон Ліга. Адже з другого боку наближався його брат Наварра, Король саме був на обідні, коли обидва війська зустрілись на березі струмка миль за три від міста: дворяни короля Франції зі своїми солдатами й старі гугеноти. Вони не зупинились — так було б негарно, — а відразу перемішали свої лави, разом порознуздували коней і напоїли їх з одного потічка. Ці клопоти не давали їм устрявати в зайві розмови й знічев'я придивлятись одні до одних. А то б вони побачили постарілі обличчя, незліченні шрами, пригадали б усі злигодні, пережиті й одними, й другими, і спалені домівки, й вимордовані родини — всі двадцять років міжусобної війни. І не могли б вони під час цієї першої мирної зустрічі не згадати Варфоломіївської ночі — як винуватці, так і жертви. А тому найкраще було зараз попустити повіддя й заїхати кіньми в струмок. Король Наваррський лишився позаду й не втручався; наперед він послав командувача своєї піхоти.