Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

— У вас, Біроне, своя вдача. А а ландскнехта своя. Ну, а мені доводиться жити з багатьма людьми.

Король промовив це спокійно, вже відвертаючись. Він був не на коні, а стояв на дні шанця і згори здавався вершникові зовсім невеличким: маленький темний панцер, пишний білий плюмаж на шоломі. Та через те Бірон раптом ще разючіше відчув, яка їх розділяє відстань: не тільки відстань між королем і підданим. Звідти, з шанця, війнуло на нього незглибимою могутністю й мудрістю, і йому, кого прозивали «смерть у сідлі», стало аж моторошно. Хто він, отой, що стоїть унизу? Жартун? Азартний гравець, ладний ризикувати чим завгодно? Тонкосльозий хлопчисько? Ні, Біроне, схились перед ним, це — король! Досі ти

ще не знав цього так твердо. Для нього однаково — що я, маршал Бірон, що якийсь німець-ландскнехт. Усі кажуть: «Він добрий». Усі бачать: він веселий. Можливо. Це так, наче світлі птиці пролітають по темному тлу. Усе це правда — і добросердий він, і великодушний, — та ще більше в ньому, признаймося вже собі відверто, справедливого презирства до людей.

І Бірон, завернувши коня, помчав до своєї каплиці: довкола неї тепер точився бій, і він ще впертіше жадав утримати її — для такого короля.

Величезне військо Ліги не спромоглося взяти захищеного шанцями гугенотського табору. Праворуч, через пагорби, католиків відігнали аж до сільця, що стояло там.

Бірон утримував каплицю, і бій точився коло неї, поки ворог сам заліз у болота, що були ліворуч. А там на його лави налетіло більше королівських солдатів, ніж хто сподівався. Нікому й на думку не спало, що це можуть бути весь час ті самі. Кінний загін чвалом примчав через усе бойовище під проводом самого короля, винищив до ноги кілька ворожих загонів — і знову щез у тумані. Ворог, що посунув услід, збився з напрямку. Куди йти? Кого атакувати? Шукали короля, але той давно вже помчав кудись-інде на підмогу. А на ворога налітали нові й нові гугенотські загони, хоч насправді то був один, усе той самий. Полки Ліги вимотувано по одному, вони не встигали й згадати про свою чисельну перевагу. Врешті головні сили католицького війська попали на мочарувате місце, люди почали грузнути, кинулись назад, усе змішалось, багатьох засмоктала трясовина. А передні нарвались на швейцарців.

У видолинку, поза кущами, були розставлені понад річкою королівські швейцарці, що прикривали село Арк. Вони полягли б там усі, перше ніж пропустили хоч одного з ворогів короля. Окремо від інших, самі на тому клаптику чужої землі, стояли там люди з Гларусу й Золотурну, і командував ними їхній-таки земляк, полковник Галаті. Вони повиставляли вперед довгі списи і міцно вперлись ножиськами в землю: з цього місця їх не зіпхне ніяка сила, хіба що всі накладуть головою. Один раз майнув перед ними в тумані білий плюмаж — такий був тільки в короля. Він сказав їм:

— Вірні мої швейцарці! Тепер ви захищаєте мене, а іншим разом я вирятую вас.

Швейцарці зрозуміли його, хоч він говорив не їхньою мовою, навіть не тією французькою говіркою, до якої вони звикли. Він називав їх suisses [176] . Він був їхній друг і пообіцяв їхньому полковникові Галаті, що, коли стане королем у Франції, надасть вільній Швейцарії допомогу проти її утисників. І вони знали, що він дотримає слова. Він хотів бути в майбутньому союзником тільки вільних народів. Ці люди були однієї породи з тими швейцарцями, що в день смерті адмірала Коліньї втримували сходи, поки не поліг останній з них.

176

Швейцарці (франц.).

І швейцарці тримали видолинок. А королівська кіннота лавою по п'ятдесят вершників раз по раз вилітала з-за шанців, піхота не на життя, а на смерть боронила шість позицій, Бірон цупко тримався за каплицю — і все то були ті самі люди, тоді як супротивник міг перевести дух, відтягуючи назад одних і вводячи в бій інших. Бились

уже врукопаш, із пістолів стріляли просто в вічі, аж тоді, коли розрізняли колір стрічки. Стромляли спис вершникові під сідниці й скидали його з коня геть, додолу його! Один вельможа з війська Ліги, вже падаючи з коня, ще лаяв молодого протестанта, свого переможця: «Втри носа, шмаркачу!» — а за мить лежав зі скрученими в'язами. А біля каплиці поліг один з роду Ларошфуко, Осін— так він звався, по-біблійному. Убито коней під Роні й під Біроном. Та коней, на жаль, було вдосталь, бо вершники лежали під копитами, і їхній передсмертний стогін чула тільки земля. А над ними, як і завжди, буяло життя, і голосом його тепер було ревище бою.

Короля з його білим плюмажем бачили біля каплиці, і у видолинку біля річки, і в шанцях, і на чистому полі — всюди: бачив його кожен окремо, бачили й усі разом. Він гукав до них крізь туман, підбадьорюючи в скруті, щоб вони тримались і перемогли. Він вигукував великі імена — імена людей, що пов'язали з ним свою долю, а як котре ім'я й не було ще велике, то мало стати великим завдяки йому. Ось він промчав повз молодого генерала, що командував його легкою кіннотою, — сина Карла Дев'ятого й простої жінки.

— Валуа! Я тебе знаю й не забуду ні тебе, ні твого роду. Ви зі мною навіки.

І вже він далеко.

— Монгомері, Рішельє! У мене є несподіванка! Роні, ла Форсе! Де скрута найтяжча, там бог найближче! Біроне! Бачиш, туман уже підіймається? Підніметься, мусить піднятись, бог нам поможе, й ми їх поб'ємо. Ларошфуко, моя несподіванка й для тебе, ось ти її почуєш, вона загримить, як грім.

Нахилившися з коня, він хапає Ларошфуко за плечі, але той раптом падає — не так, як падають живі. Його вже вбитого поставили в усьому обладунку під каплицю.

— Осіє! Це ти? — питає Анрі, звертаючись сам до себе, й сам не хоче вірити в те, про що питає. «Грім таки вдарить, але цей його не почує. Нас урятують гармати з Аркської фортеці, тільки-но підніметься туман і гармаші зможуть націлитись. У мене в шанці сидить пірат-нормандець, він мені точно до хвилини скаже, коли туман підніметься. Почуй це наостанці, мій Осіє!» Та Ларошфуко лежить безживний, як колись лежав інший Ларошфуко в Луврі, над ранок кривавої ночі. Так лежать мертві понад шляхом. А король уже помчав далі.

Він біля швейцарців. Потримайтеся ще трохи! Та шкода — їх відтисли. Видолинок над річкою все-таки довелось віддати, а врешті й каплицю. Залишки королівського війська втримують тільки шанці перед мостом і вже думають про відступ на Арк і Дьєпп.

— Пане-брате! — звертається король до полковника-швейцарця. — Пане-брате, ось я тут, я поляжу з вами разом, або ж разом здобудемо славу. — Промовляє ці слова, а сам, як і всі його люди, бачить: ворог суне густими лавами, щоб навалитись і немов важким віком домовини придавити його і його королівство. Він здригається. «Далі, далі, це ще не кінець: є ще мої гугеноти!» І він кличе їх, непохитних захисників першої лінії шанців, ветеранів Жарнака й Монконтура, сподвижників пана адмірала, тих, що витримали двадцять років боротьби за свої переконання. Герої істинної віри! Вони чують його заклик, бачать його білий плюмаж і покидають шанці — ті передні шанці, що їх вони обороняли з самого ранку, мов залізні.

Їх було п'ятсот, і вони йдуть так, ніби їх і досі стільки. Бо з ними поруч ідуть їхні загиблі побратими. Попереду — їхній пастор Дамур. Таке ім'я — пастор Дамур, тобто пастор любові.

— Пане пасторе, заводьте псалом, — каже король, і вони співають. Ударити на ворога, коли він найдужче пишається й величається — так бувало в давніх боях, так було й під Кутра. І щоразу доводилось ворогові скрутно, тож навіть оцей, могутній, лякається, зачувши псалом; він зупиняється, і лави його змішались.