Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Її останній посланець
Вони доспівали псалом до кінця, а тоді звернули очі на свого юного проводиря, чекаючи його слова. Тут, серед чужої дороги, він став королем Наваррським і мав сказати їм, куди податись і що робити. Дю Барта нахилився до Анрі й
— Ваша мати була тільки першою. Другим будете ви самі. Повертайте назад!
— Скличте своїх! — порадив Морней. — Наші одновірці збіжаться з усього королівства. І тоді ми рушимо на цей злочинний двір непереможною силою.
Д'Обіньє сказав багато спокійніше:
— За себе, мій пане, вам боятися нема чого, поки живе ще одна людина… — Всі повернули голови до нього, і він пояснив: — Та людина, що призначила своє життя на жертву. Я це знаю, я чув, як пан адмірал казав так уночі своїй дружині.— І Агріппа почав розповідати, про що розмовляв Коліньї з дружиною.
Агріппа був поет, і тому він зумів так відтворити нічну розмову між подружжям, ніби справді чув її на власні вуха. «Ти певна, що тебе ніщо не зможе похитнути? — питав адмірал у дружини. — Поклади руку на серце, вивір себе: чи й тоді ти залишишся стійкою, коли всі відпадуть і тобі доведеться втікати у вигнання під градом хули, що завжди сиплеться на того, хто зазнав поразки? Диви, навіть король Наваррський відпадає від нас: він одружується з дочкою нашої ненависниці!»
Цього вже Анрі не витримав.
— Не казав адмірал такого! — запально крикнув він. — Якщо ти це чув, Агріппо, то твоя муза брехуха! Я не відступлюсь від нашої віри — а тепер їдьмо далі!
Саме цього й хотів Агріппа, бо, на його думку, безпечних пристановищ на світі не існувало, і що більше небезпек відкривав у житті його духовний зір, то неухильніше простував цей поет уперед.
Загін знов рушив у путь під хмарним небом, та незабаром на дорогу почали виходити якісь люди з піднесеними руками. Всі вони казали одне: «Королеву Жанну отруєно», — хоча ніхто не міг пояснити, звідки про те дізнався. Врешті їх перестали вже й питати, хто вони і з якого села. Досить того, що вони прийшли хтозна з якої далечі побачити нового короля Наваррського й сказати йому те, що знали. Декотрі так потомилися, що вже й гнів їхній згас, і вони тільки мурмотіли благально й злякано.
Такі зустрічі вершті-решт не можуть не справити враження навіть на гурт найбезтурботніших відчайдухів. Та їх чекала ще одна зустріч, вирішальна. Під'їжджаючи до лісу, вони несподівано спіткали дворянина-протестанта, якого добре всі знали, — пана Ларошфуко, приятеля їхнього короля. Він теж мав вигляд людини, що за чотири дні покрила п'ятиденну дорогу. Всього кілька слів сказав він молодому королю, але той відразу натяг повід і завернув коня. За ним повернув і весь загін, і, не допитуючись, у мовчанці вони поїхали назад до Шонея.
Там Анрі насамперед знайшов із паном Ларошфуко відлюдне місце в холодку під тополями й звелів материному посланцеві розповісти все докладно. Вмираючи, перед тим як душа її відлетіла до бога, Жанна останні земні думки присвятила синові. Вона не хотіла, щоб він зі страху перервав свою подорож; про це в неї не було й мови. Одначе вона вважала, що він повинен або не з'являтись до Парижа зовсім, або з'явитись як сильніший. Так вона радила після того, що спізнала сама за останні чотири місяці, а спізнала вона багато тяжкого й прикрого. Вона думала — і, щоб висловити цю думку, ще раз спромоглась заговорити отим своїм незвичайним, гучним, мов дзвін, голосом, — що весілля її любого сина має стати початком великих подій, але великих або тільки для нього, або ж тільки для його ворогів. Останні свої помисли вона відважно спрямовувала на всі небезпеки життя й на подолання їх. Вона знала часи — чи то так їй гадалося, — коли нечестя мусило ховатись. А сьогодні воно зухвало підводить голову, — так іще звеліла вона переказати синові,— й почуває себе дужчим за чесноту. Потім, уже вмираючи, вона звернулась до бога зі словами псалма. Якого псалма?
«О ГОСПОДИ, ЯВИ СВІЙ ВИД!»
Посланець видобув Жаннин заповіт і, доторкнувшись до нього губами,
Раз за разом вигукував він:
— Бідолашна сестричка! Так матуся сказала!
А почуття підказувало: «Треба, щоб вона була зі мною. Бо кого ми ще маємо? Нікого й нічого не мають більш на цьому світі брат і сестра — тільки одне одного. А решта все — омана для очей і серця. Усі жінки, і оте піднесення, що вони дають, і отой страх, щоб котрої не проґавити! А насправді я весь час проґавлюю тільки одну, зате вже щоразу. В неї мені ще ніколи не доводилось випрошувати любов і домагатись розуміння. Ми з нею — тієї самої плоті й крові і не маємо одне від одного ніяких таємниць. Кажуть, що вона сміється достоту як я. А в цю годину вона плаче такими достоту слізьми, але навіть ті сльози, пролиті за нашу матір, ллються не на мої руки. Вона далеко — як завжди була далеко від мене, — і я не бачу її найщирішого страждання, а вона — мого».
Потім посланець сказав, що Катрін хотіла їхати разом з ним. Усе було наготоване: кінь у подвір'ї, карета за містом. Одначе її затримали — не силоміць, а всілякими хитрими вимовками, — аж поки Ларошфуко від'їхав; та і його самого не хотіли відпустити по-доброму, довелося збити бучу.
— То її держать як бранку? — спитав Анрі. Очі його були вже сухі й злі, уста скривилися.
Але так воно не було. За Катрін турбувалися — особливо Марго, наречена, та й сама стара Катерина. Не можна було наражати на нові випадковості весілля, якому так видимо радів двір, — воно було вже досить потьмарене смертю королеви Наваррської. Ще бракувало, щоб скоїлося щось із сестрою нареченого, тендітною молоденькою дівчинкою: адже, можливо, їй навіть дістались від матері слабі легені.
Анрі нахилився вперед, аж до обличчя Ларошфуко, й спитав, увесь тремтячи:
— Справді то були тільки легені?
Посланець довго не відповідав і нарешті лише здвигнув плечима.
— Хто вважає, що їй дали отруту? — спитав Анрі.— Тільки наші?
— Та ні, вороги ще більше. Адже вони самі знають, на що здатні.
Анрі на те промовив:
— А я волію не знати. Бо тоді б довелося без кінця ненавидіти й переслідувати. А надмір ненависті відбирає силу.
Так підказувала йому його натура: жити — важливіше, ніж помщатись, і той, хто діє, повинен дивитись уперед, а не назад, на дорогих його серцю небіжчиків. Проте лишалися ще синівські обов'язки, і через них він, хоча його й поривало, їхати, вгамовував те нетерпіння й ще кілька днів зоставався в Шонеї, дожидаючи підкріплення. Його вірні гугеноти з'їжджались верхи з усіх боків, та й він посилав їм назустріч людей — показувати дорогу. Він хотів прибути до Парижа сильним, як веліла йому мати, королева Жанна. За цей час він передав також останні королевині накази своєму намісникові в королівстві Беарні. Докінчивши листа, Анрі помітив, що зовсім не підкреслив у її розпорядженні того, що стосувалося віри, а воно ж було для його матері найдорожче! Він сам здивувався, що міг так забути про віру, і дописав у листі, що потрібно.
Гонець, що сповістив його про смерть королеви і про вкрай підозрілі обставини тієї смерті, їхав з Парижа чотири доби. А Анрі витратив три тижні, щоб доїхати з Шонея в Пуату до Парижа. Гонець був зовсім знесилений, коли зустрів нового короля. А Анрі часто зупинявся, ночував у селах, приймав підкріплення, пив вино й сміявся. Так, сміявся. Стомлені вершники дивувалися, прибившись до нього: він жваво розмахував руками, вітаючи їх, і жартував їхньою південною говіркою. До тієї години, коли їм зустрівся гонець із лихою звісткою, син уже побачив уві сні матір у її новій подобі, в подобі вічності,— і згадав ще раз те її обличчя перед самою зустріччю з гінцем. Більше він того обличчя не бачив, воно вже ніколи не являлося йому. Згодом він пригадував матір ще молодою, квітучою жінкою, що своєю волею й розумом направляла його в юні літа, — і задля цього ж таки він часто питав поради у її портрета, бо портрети не міняються.