Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

— Невже ви боїтесь парижан? Оце так нас не любить тутешній народ?

— Якби ж тільки народ, — відповів пан де Міосен загадково.

— Посоромтеся! Вам, першому дворянинові короля, годилось би мати більше гордості.

І нараз, покинувши обох супутників, Анрі швидко рушив уперед, бо в глибині виплеканого саду помітив Карла Дев'ятого; той був сам і розважався зі зграєю собак, що безперестану гавкали. Анрі ще здалеку гукнув його. Та король не почув, і Анрі звернув увагу на інше: він опинився якраз під вікнами того покою, звідки вийшов. Це ж той самий осяяний сонцем фасад у всій своїй неймовірній, чарівній красі, диявольська спокуса, коли хочете, чи принаймні омана чуттів. А тоді відразу прийшов здогад, що пані Катрін відпустила його

саме в слушну хвилину, аж надто слушну для неї: коли він нарешті переконався, що вона не отруїла його матері. Якраз у ту мить, коли він їй повірив, вона його й відпустила. Вона бачила його наскрізь, зате він марно силкувався пробитись углиб її непроникних очей. І він злякався: в ньому знов ожило те почуття, з яким він увійшов до зали нагорі,— почуття судді й месника. «Убивця!» Він двічі стримався, не вигукнув цього слова, й не лише з обережності, як придворний хитрун, а й тому, що стара справді обморочила його, змусила повірити їй. Молодість у таких справах кепський порадник, принаймні його вона прирекла до безсилля!

Стоячи внизу, Анрі хутенько розшукав очима знайоме йому вікно. Ні, він таки не помилився щойно! Обличчя зникло, перше ніж він устиг як слід його розгледіти, і все ж він відчув, виразно відчув, що за ним стежили. Не спускали його з ока, хотіли впевнитися, чи збереглася ще його дитяча довіра. «Не зовсім, пані Катрін! Я знаю не все, і навіть того, як умерла моя мати, королева, не знаю напевне. Але я ніколи вже не забуду того, що з двох мистецтв вашої батьківщини — отруйництва й архітектури — ви обізнані тільки з одним. Ви лиха чарівниця — якщо ви взагалі чарівниця. Тут я маю спізнати, що таке страх, але не можу не сміятись. А про свого гладкого сина вона мені сказала, ніби він шаленець».

Уже багато повільніше рушив він до Карла Дев'ятого. Той ще не бачив його. А побачивши, тільки зиркнув скоса й зразу відвернувся до своїх собак, ніби його більше ніщо не цікавило. Два пси тим часом зчепилися гризтись, і він ще підцьковував їх покриками. І раптом гукнув крізь гавкіт:

— Я їх обох не люблю. Нехай загризуть один одного.

Зустрінутий такими словами, що здались йому не стільки нечемні, скільки дурні, Анрі повернувся, уже щоб відійти. Тоді Карл покинув свою розвагу і пішов за ним.

— Наварро! Що казала вам королева, моя мати? — спитав він, зиркнувши скоса.

Анрі здогадався: «А він тут дожидав мене з великою нетерплячкою!»

— Та ми розмовляли найбільше про черепи, а тоді ще вона сказала про якусь різанину, не знаю. Досить весело побалакали, і пані Катрін мені сподобалась, та й я їй теж.

Карл аж скинувся, весь затремтів і похитнувся.

— Ради бога, Наварро, я не хочу й слухати ні про яку різанину. Ось зовсім недавно двоє з моєї охорони замордували один одного, як оці злі собаки. У моєї матері, королеви, завжди повна голова всяких страхіть.

— А вона каже це саме про вас, — докинув Анрі, і зразу король Франції стулив рота, ба навіть сам знітився, аж поменшав. Коли він справді був шаленець, як запевняла Анрі його мати, то страх у нього був ще сильніший за шаленство. Він поблід як смерть, і блідість його здавалась аж жовтавою проти білого шовку вбрання. Аж коли Жаннин син побачив це, у нього зародився сумнів. Занадто очевидно було, що сумління у Карла нечисте. Вони з матір'ю оголошували одне одного божевільними, бо кожне боялося, що друге викаже якусь таємницю. Яку ж то? Анрі пригадалися слова друзів: «Ви будете другий. Скличте одновірців!» Звичайно, найрозумніше було б утекти в цього душогубського кубла, поки ще не пізно. «Забрати сестру — і геть звідси разом із кінним загоном! Та я цього не зроблю, бо приїхав сюди, навпаки, щоб спізнати страх, а крім того, он підходять дві панни, а перед ними два павичі в блискучому пір'ї, немов на повідках. Одна з них — Марго, рідна дочка отруйниці; — така була перша думка, що майнула у Анрі в голові. Але першу думку вже наздоганяла друга: — А з Марго виросла красуня!»

Лабіринт

Сповнений

радості, Анрі ступив до неї кілька кроків.

— Ох! Моя люба Марго! — вигукнув він голосно.

Карл Дев'ятий здивовано оглянувся, а потім начебто байдуже обернувся до своїх собак. Принцеса Валуа озвалась аж тоді, коли Анрі став перед нею. Вона сказала:

— Сподіваюсь, ваша подорож була щаслива?

— Я весь час мав перед очима ваш образ, — запевнив Анрі відразу. — Але насправді ви куди вродливіша, ніж на портреті. А хто ваша гарненька приятелька?

Замість відповіді Марго владно наказала:

— Панно де Сов [55] ! Відведіть птахів назад.

Фрейліна плеснула в долоні, і павичі справді слухняно пішли поперед неї. Проте вона встигла дати оцінку цьому провінційному юнакові. Їй досить було одного насмішкуватого погляду з-під високих вигнутих брів. Це для жінок безпечна й легка здобич! «І в принцесиних руках, і в моїх», — подумала вона й пішла, дуже струнка й зграбна.

— У неї занадто довгий ніс, — сказав Анрі, коли вона зникла з очей.

55

Де Сов, Шарлотта (бл. 1551–1617) — одна з придворних дам Катерини Медічі.

— А в мене? — відмовила Марго холодно, бо ніс у фрейліни був не довший, а тільки пряміший, ніж у неї самої.

Анрі зрозумів, що бовкнув не до ладу.

— А що губи в цієї Матільди надто тонкі, то вже напевне, — поправився він.

— У Шарлотти.

— От бачте, ви вже й виказали мені, як її звуть. — Анрі зрадів, що хоч так узяв гору над нею, бо виразно відчував у ній опір. — Мені до вподоби повніші уста, і щоб зуби були блискучі й не такі дрібні.— Це він сказав, дивлячись на її зуби, та раптом глянув їй просто в очі — однак не зухвало, подумала Марго; тобто не досить зухвало. Погляд його був ніжно-жагучий, він ніби намагався обняти її очима, але чемно й шанобливо, не так, як те звабливе дівча на розі вулиці. З товстоногої дівчинки Марго виросла досить-таки велична дама, що вміла викликати до себе пошану. Тому він і не брав її приступом, та й у неї очі зовсім не зробились затуманені й невидющі від любовної покори. «Дочка вбивці! — згадав він з раптовим острахом. — Виростала красунею, поки мати робила злочини!»

А Марго подумала: «Він усе-таки поглядає скоса на мої ноги!» Бо вона незгірш за Анрі пам'ятала те, що обіцяла йому ще в дитинстві, біля гойдалки, і він уже тоді хотів мати обіцяне. Що ж таке стало тепер між ними, чого він боїться? Та обличчя її, біле-біле, весь час лишалось погідне, як небо. Анрі не вмів так, як його матуся, розрізняти, де манірність і де білило. Правда, й Жанна визнавала, що постать у принцеси бездоганна, і такої самої думки був її син: йому навіть не вадило, що Маргарита Валуа надто туго зашнурована. Не міг син передбачити й того, що в неї колись відвиснуть щоки. Хоча тепер Марго не так мерехтіла перлами та діамантами, як тоді, в процесії, все ж вона здалась йому надзвичайно пишною й обіцяла всім його чуттям величезну втіху.

Він подумав: «Дарма, корч із себе принцесу! Однаково незабаром ми лежатимемо в одному ліжку».

В її гордовито піднесеній голові снувалися думки: «Чи спатиму я ще коли з Гізом? Навряд, бо цей мені подобається. Сільський юнак, та все ж королівський син, як сказала його мати».

А він знову подумав: «Марго, Марго, з Гізом ти більше не спатимеш, бо я тебе й сам угоноблю».

А вона тим часом уже давно почала латинською мовою холодний комплімент про його походи та бойові подвиги. Він тією ж таки мовою запевнив її, що його чарує її вченість, вихованість і велична постава. Кожне намагалося складати найвишуканіші речення, але думали обоє зовсім про інше.