Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
— Ти кудись відпливаєш?
— До Англії, витягати гроші з Єлизавети.
Його сократівське обличчя під високим чолом ще дужче зморщилося від зневаги — чи то до грошей, чи то до власного щастя. Він не звик дурити сам себе й розумів, що мимо його волі те щастя обрало його, щоб закинути далі звідси.
— Пані Катрін покликала мене до себе. Я маю їхати замість нашого короля, що повинен лишитись тут. Йому потрібен зараз не хисткий корабель, а надійна спочивальня. Але насправді тільки він може втихомирити бурю в серцях і спинити вибух. А моє серце, друже, здатна остудити лиш морська глибина, і мені зостається одне — сподіватися, що я в ній і потону! — вигукнув він саможертовно; тим часом
Його слова, яких він зовсім і не вважав таємницею, підслухало й зрозуміло багато людей, зокрема молода Шарлотта де Сов. Подруга Марго скористалася з першої ж нагоди, коли король Наваррський покинув своє місце біля королеви, й сповістила її про все. Очі фрейліни в ту мить сяяли. Вона була саме в тій порі, коли деякі люди відповідають на усмішку життя з особливою принадністю. Та новина, яку вона сповіщала, надала її личкові, що мало колись зробитися гострим, одухотвореної чарівності. Вона називала подругу то «вельможна пані», то «ваша величність», то «Марго» і не могла надивуватися з того, що король Наваррський повівся так відважно й так спритно, зостаючись у Парижі й для цього збрехавши своїй королеві. Бо саме так змалювала все подруга тоном якнайревнішої похвали. Адже честь чоловіка вимагає, щоб він приніс у жертву обов'язкові все — навіть любов! А собі Шарлотта думала: «Тепер ви цілий день не вилазите з ліжка, та колись настане й моя черга. Цікаво, як воно буде! Коли моя добра Марго знатиме, що він уже тепер бреше їй, тим скоріш почне вона зраджувати його — а він її. Зі мною».
А Марго, слухаючи її, думала: «Вона заздрить. Моє щастя перевершило все, тільки не годиться, що це так видно по мені. Я вчинила б розумніше, якби сховала це щастя від людей, поїхавши в подорож, хай навіть далеку й небезпечну. Може, тоді б я привезла його назад цілим, а тут… Я не знаю, що надумала моя мати, а сама вона знає це. Тому вона має проти мене зайвий козир. Коли це правда, що плеще Сов, то пані Катрін утовкмачила в голову моєму коханому гугенотові, що його Морней успішніше, ніж сам король, виканючить у Англії грошей. Ні! Не так! Аж тепер я бачу, що цю відмовку придумав сам Анрі. Але я помітила це лиш тому, що подруга непомітно наштовхнула мене. Він посилає іншого, щоб ми могли зостатись тут. Бо він занадто хоробрий, щоб утікати в безпечне місце, й так сильно кохає мене, що ми не можемо надовго покидати свою спочивальню!»
Так думала Марго, розхвильована душею і тілом. У неї майнуло в голові, що слід було б ще раз піти до старої королеви, одначе вона не підводилась, сиділа й відчувала, що слушний час минає, і, власне, вже махнула рукою на все, що не стосувалося ночі й утіх.
«Серце моє любе, кохання моє прекрасне!» — думав Анрі словами, що їх вимовляв уголос тільки перед нею, на самоті, в рідкі хвилини. А сам тим часом осторонь розмовляв із кузеном Конде про сестру; для того він і покинув свою королеву — на хвилиночку, як він гадав, але хвилиночка вийшла довгенька. Кузен сказав йому, що сам порадив юній Катрін залишити Лувр.
— У Парижі неспокійно. Народ по-своєму дожидає подій, що під час них сподівається добряче поколобродити. Як на мене, то я б його приструнчив не тоді, коли він уже зірветься з припон, а поки він ще тільки вагається, розпалюючи в собі жадобу.
— На щастя, тебе не питають. Ми хочемо напасти на іспанську всесвітню державу, і не слід, щоб Париж був спокійний. Народні заворушення можна повернути на яке завгодно діло — навіть на добре й корисне. На те ж ми й владарі. Моїй сестрі все ж таки годилось би бути у мене на весіллі.
Брат наполягав на тому, бо аж надто добре розумів, чому, власне, вона не прийшла. Він не хотів діяти
— Вона помиляється, кузене, і коли я вже від'їду, тоді поясни їй усе! Я таки залишу Париж, як хоче вона і як заповідала наша мати. Правда, повернусь я не з військом, а з англійським золотом.
— Ти? Нав'ючений, як віслюк? — недовірливо спитав кузен, і Анрі був радий тому, що він питає хоч недовірливо, а не зневажливо. І саме в ту мить до них підійшов Філіпп Морней.
— Замість вас роль віслюка зіграю я, ваша величносте, — сказав він, витяг шию й заревів по-ослячому. — Золотий віслюк — зачарована істота, але занадто коштовний вантаж уводить небеса в спокусу: днище в корабля розійдеться, і віслюк потоне в морі. Деякі прикмети кажуть мені, чим усе скінчиться. Ваше життя, величносте, куди дорожче: за нього платять багато. Ви, певне, знаєте хто, — шепнув він і кивнув у бік стіни, за якою було те місце, звідки спрямовувалося все, в тому числі й ця справа.
— Тоді я лишаюся, — зразу вирішив Анрі.— Це навіть краще — лишитися тут. Так мені легше бути самому собі хазяїном. Ми з паном адміралом сильніші, коли ми разом.
— Принаймні в тебе є Марго, — докінчив Конде й відвернувся. Саме це було на думці в Анрі; він злякався й замовк.
Філіпп Морней уклонився церемонніше, ніж звичайно кланявся своєму королю.
— Ваша величносте, тепер я прошу вас відпустити мене. А що той, хто від'їжджає, подібний до того, хто вмирає, то вислухайте ласкаво мій заповіт! Вас затримують тут, щоб інші не запідозрили чогось завчасно й не пробилися з міста всі разом, досить сильним загоном. Тільки в такий спосіб вони ще можуть вирватися звідси цілими, і в них є природне почуття, яке остерігає їх, — мов ото в худоби, що боїться різницького подвір'я. Прислухайтесь до розмов довкола, і ви не почуєте жодного, хто б не волів бути чимдалі звідси, а зволікають вони лиш через вас, бо ви бездіяльно чекаєте, що станеться, величносте.
— Філіппе, ти від імені пана адмірала склав блискуче послання до короля Франції про те, що його піддані за своєю натурою нічого так не потребують, як грабувати й убивати — якщо не чужинців, то одні одних. І тепер знов так само згущуєш барви. Коліньї запевнили в приязні короля. У нього ще менше недовіри, ніж у мене, а то чого б він лишався тут?
— Він лишається, бо його чекає домовина. А тебе чекає ліжко.
Їх розділив гурт підхмелених гостей. А коли Анрі почав знову шукати друга, то вже не знайшов.
…і чудеса
А галас і штовханина все зростали, бо гості почали виходити з палацу герцога Анжуйського. Товариство перебиралося до Лувру, щоб там продовжити перерваний уранці бенкет. Сьогодні гучних суперечок уже не було; натомість усіх опанувала наче якась сліпота: тиснучись і штовхаючись, люди не бачили, кого відпихають з дороги або втягують у своє клубище. Належну пошану виявляли ще хіба лиш до короля Франції та його найближчого оточення. Анрі тим часом відтерли надто далеко, він уже не бачив Марго — кругом жива стіна й ніде ні просвітку, ніби вві сні. І він мимоволі почав гукати: