Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Король розбійників одружився з нашою принцесою, а в другого єретика стріляли. Що одне, що друге. Мов колесо крутиться! Тепер біля його дому стоїть сильна варта. Ходімо подивимось, чи правду кажуть, ніби аж півсотні аркебузирів. Агов! Не коліть, не стріляйте! Ми простий люд і шановні городяни. Дивись-но сам, так і є, як я казав. Старий єретик учора наполохався й попросив у короля захисту. Захисти-но себе, королю, як посунуть на тебе Гізи! А ось і він, наш красень герцог! Показується народові, а надто жіноцтву. Слава Гізові! О, а це що? Герою наших мрій, ти втікаєш від гугенотів?

Ось як воно було. Того дня, двадцять третього серпня, народному улюбленцеві Гізові вперше не пощастило. Вийшло так, що мідна куля з аркебуза влучила врешті-решт

і в нього самого. На нього, на його брата й на кардинала Лотарінгського впала підозра. Хоч їх і зоставлено поки що на волі, та заарештовано їхніх людей у Сен-Жерменському монастирі, розпочалося слідство, король заприсягся, що зуміє знайти і їх самих, якщо вони виявляться винними. А тим часом вони залишили двір і з блискучим збройним почтом виїхали з Парижа. Але все те робилося тільки про людське око. Далеко вони не заїхали, і пані Катрін у будь-яку хвилину могла покликати їх назад.

Стара королева, як судити по зовнішніх подіях, того дня зазнала поразки. Та вона вміла панувати над подіями завдяки самовладанню й вірі в себе; а та віра цілком виходила з певності, що життя лихе і що сама вона йде за життям, а всі інші — проти нього. А втім, її астролог уже передрік їй, як буде далі.

Удень вона спокійно спостерігала все: сильну охорону на вулиці Сухого Дерева й ще багато дечого. Її бідний син розмістив у всіх будинках поблизу дворян-гугенотів. Безперестану він посилав довідатися про стан пораненого. Щоправда, тим станом цікавилась і його мати, й зовсім не з пустого лицемірства. Їй хотілося знати, чи одужає Коліньї. Це мало б вельми серйозні наслідки. Вона чула: «Одужає», — а собі думала, що для нього це невелике щастя. І саме ці таємні думки спонукали її послати дочку, молоду королеву Наваррську, провідати його.

Марго відзначалась не лише книжною вченістю; вона й у людях уже розуміла майже все, а особливо останнім часом. Між іншим, вона вже знала, що гугеноти, хоч яких урвиголів удають із себе, насправді невинні й беззахисні, мов ягнята. Такими їх створив їхній бог, бо він дав їм сумління, а вони, на своє лихо, ревно йому корились. Марго слухняно зробила те, що наказала її жахлива мати. Досі пані Катрін здавалася їй цілком буденною жінкою, хоча ті будні, над якими вона владарювала, часом бували досить страшні. Та відколи Марго покохала, мати набрала в її очах інших рис, і якийсь голос — голос її кохання — несміливо питав її, чи вона й тепер виправдовує пані Катрін. Відповіді той голос не діставав. «Це було б по-гугенотському! — вирішила Марго. — Але ми підемо до пана адмірала, подивимось, який його стан, а тоді скажемо мамі, що він помирає,— про всяк випадок скажемо так. Це буде найпевніше».

Та виявилося, що пораненому стало багато краще. Він навіть хотів устати з ліжка, щоб привітати королеву Наваррську, проте вона не дозволила; а коли пастор завів подячний псалом і кілька скромних людей у суворій, нічим не прикрашеній кімнаті стали на коліна й почали співати з ним, вона теж стала на коліна й підспівувала. Серце в неї калатало. А втім, по-перше, її почет лишився внизу і вікна та двері були позачинені, а по-друге — оці овечки! Хіба ж вони підуть її виказувати?

Доручення від матері дістав і д'Анжу: він улаштував так, щоб командувати загоном, який охороняв Коліньї, поставили найлютішого адміралового ворога — такого собі де Косена. Від тієї хвилини король Наваррський весь час натикався на перепони й цілий день мусив клопотатися. Адміраловим дворянам доводилося сперечатись із де Косеном за всяку зброю, яку вони вносили в дім. І через таку його поведінку декотрі знов зажадали, щоб пана адмірала вивезти з Парижа. Проти цього голосували ті ж таки, що й першого разу: він сам, його зять, Конде й Анрі Наваррський. Вони й досі покладались на Карла — а тим часом з ним робилося несподіване.

Спочатку не видно було нічого: король ліг спати в присутності багатьох придворних. Був там Наварра, хоч і стомлений незліченними клопотами за безпеку пана адмірала. Відразу після того він пішов

до своєї спочивальні. Дворяни-протестанти супроводили його. Королеви там ще не було; незабаром йому сказали, що вона нібито молиться в своєму кабінеті. Це мало б кожному здатися дивним, а особливо йому: Марго молиться на самоті, перед оком великого бога! Думки її були гнітючі, безнадійні. Вечір вона провела коло матері, сиділа на скрині й намагалася читати, як звичайно.

А до матері прийшли люди: спочатку Маргаритин брат д'Анжу, потім ще кілька. Лиш один з них був француз, пан де Таван [76] на ім'я. Решта троє — італійці; і принцеса Валуа зрозуміла, що ці збори провіщають надзвичайні події. Відразу їй пригадалися власні давніші спостереження, яким вона тоді не надавала ваги. Одначе тепер вона не могла лишатися байдужою. Сидячи на скрині в другому кінці покою і вдаючи, ніби вся поринула в свої фоліанти, вона прислухалася, і їй таки пощастило вловити кілька вимовлених пошепки італійських слів. Ті слова не віщували нічого доброго. Адмірал Коліньї мав умерти, і всі присутні тут, насамперед її мати, хотіли примусити короля, щоб він це допустив.

76

Де Таван, Гаспар (1509–1573) — французький маршал, один із призвідців Варфоломіївської ночі.

Бідолашна Марго так збентежилась, що, замість сховати очі, почала ловити материн погляд. Та ледве-но спіймала його, як мати накинулась на неї з лайкою. Пані Катрін, що ніколи не підвищувала голосу й навіть бити могла без видимого збудження, раптом вилаяла дочку по-італійському, навіть повією назвала й звеліла забиратися геть. Тому сердешна й почала свою безпорадну розмову з богом. Вона знала забагато й могла відкритися з тим тільки Всевишньому. І коли її коханий владар послав по неї — чом це її так довго нема, — вона відразу послухалась і, прийшовши, застала його в ліжку, оточеного не менш як чотирма десятками гугенотів. Більшості їх вона навіть не знала, пробувши заміжжю ще так недовго. Всі говорили, перебиваючи один одного, про нещастя з паном адміралом. І знову й знову вирішували: завтра ж таки вони зажадають від короля справедливо покарати Гіза, а ні, то вони самі це зроблять! Так минав час, і ніхто не склепляв очей.

Де мій брат?

І ось вони ввійшли до Карлової спочивальні. їх не спинила варта, бо це ж була пані Катрін із її сином д'Анжу та ще чотирма чоловіками, яких вона привела з собою. Карл Дев'ятий схопився, подумавши, що це вже прийшли його вбивати. А потім упізнав матір, і та наказала йому встати з ліжка. Коли він був уже спроможний слухати її, вона насамперед перелякала його, сказавши, що він пропащий. Ідеться про його трон і життя. Пояснювати вона лишила іншим. А вони почали з численними подробицями доводити королю, ніби адмірал покликав до країни німців і швейцарців, з якими Карл не впорається. «Називай його й далі батьком рідним», — холодно докинула мати. Католики, сказано йому, вже вирішили вдарити на протестантів, але без нього, без Карла.

— Ти, розтелепо, сидиш між одними й другими, як між двома стільцями, і ті й ті вбачають у тобі ворога, — сказав йому брат д'Анжу, який ще ніколи не говорив з ним так. Принаймні його Карл зрозумів, і ще він розумів пана де Тавана. А торохтіння трьох італійців лишалося йому тим незрозуміліше, чим голосніше й нахабніше намагались вони звертатися до нього французькою. Всі тут раптом заговорили зовсім не таким тоном, як мав право сподіватися король. І вже через саме це Карл відчув себе неначе кимсь іншим, не самовладним монархом. Адже король має бути неприступний, як на Карловому портреті, він тримає людей на відстані манерою стояти, іти, поглядати скоса.