Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Такі були думки бранця, який хоч і називався воєначальником католицького війська, проте лишався бранцем. До цих думок він дійшов сам, і то якраз під час таємних зустрічей із змовниками. Та думки ці були, так би мовити, ще неочищені, недостиглі. Достигли вони лиш у кількох розмовах на морському березі з одним чоловіком — не дуже значним дворянином, що служив у війську.
В зборах «політиків», поміж інших, брали участь також д'Алансон, або ж Двоносий, і такий собі віконт де Тюренн [86] . Цей віконт мав з двору певні звістки, що тут, у військовому таборі, мають улаштувати нову різанину серед підозрілих — тобто саме серед «політиків». І король Наваррський цього разу вже не уникне лихої долі. Саме через нього й зволікають поки
86
Де Тюренн, Анрі де ла Тур, віконт, згодом герцог Бульйонський і принц Седанський (1555–1623) — маршал Франції. Перейшов у протестантство й боровся на боці Генріха Наваррського.
Партія «політиків» запевняла: «Ми помірковані. Нам уже несила дивитися, що робиться в королівстві: в урядуванні, в судах, у фінансах. Ми докотилися до краю. І урятувати нас можуть тільки найрішучіші заходи. Д'Алансон, Наварра й Конде повинні виступити відкрито. Скликати військо невдоволених. Ми захопимо королівський флот. Англійські судна привезуть нам підмогу».
Наварра тільки віджартовувався, хоч йому й було страшно. Він казав:
— Адже звичай вимагає, щоб ми вигнали протестантів з їхніх фортець. А тоді почнуться переговори, і їм повернуть фортеці, щоб незабаром знов їх звідти виганяти. Отак буде дотримано звичаю.
Він казав це, бо побоювався, що «політики» нічого по-справжньому не зроблять. Так воно й було: всі їхні нерішучі спроби відразу зазнавали невдачі, бо кожен діяв як попало. От хоча б той вертун д'Алансон. Чого йому, власне, треба? Тільки дошкулити своєму братові д'Анжу; це його єдина мета, а переконань він не має ніяких. Та коли б Наварра схотів відтерти його від керівництва, він би зразу обернувся проти Наварри. «А я в найбільшій небезпеці! — міркував Анрі.— Мене кожен може зрадити й продати».
Ось через що він під Лa-Рошеллю зневірився в дії й удався в філософію. Він філософував і в товаристві, і якоюсь мірою під впливом одного дворянина, не дуже значного, але південця родом. Недавно той дворянин кинув посаду судді, щоб спробувати ще вояцького життя, — але й тут не добився особливих успіхів. Він сам визнавав, що не має хисту ні до чого: ні до танців чи гри в м'яч, ні до боротьби, ні до плавання, фехтування, верхової їзди чи стрибків, — так-таки ні до чого. Навіть пальці в нього були незграбні, і він не міг виразно писати, як признавався сам. І ще додавав, хоч його й не розпитували: не зугарен він ні листа запечатати, ні пера застругати, ні загнуздати коня.
Всіма цими вадами він дивував Анрі ще дужче, ніж якби мав стільки ж добрих якостей. Бо вони були поєднані з натурою, що її Анрі, хотів він того чи ні, мусив визнати подібною до його власної. Так, навіть постать перігорського дворянина нагадувала йому власну: невисока, кремезна, сильна. Правда, сорокарічний перігорець мав уже червоне обличчя і якусь гулю на лисій голові. І вираз у нього був хоч і приязний, але з відтінком смутку, властивого людям, що довго жили й багато мислили. Новий приятель молодого короля Наваррського звався пан Мішель де Монтень [87] .
87
Мішель де Монтень (1533–1592) — видатний французький філософ епохи Відродження, скептик, гуманіст, ворог теології і схоластики. В боротьбі проти церковних авторитетів проголошував право людини на сумнів, маючи на увазі насамперед право сумніватися в істинності догм католицької релігії.
Він сказав:
— Величносте, ваше теперішнє становище рівняє вас зі мною, людиною на схилі віку. Ми обидва переможені: я — літами, а ви — вашими ворогами,
— Він просто вертун. Я, бувши ним, міг би допомогти свободі побороти насильство.
— То була б насамперед ваша власна свобода, — зауважив Монтень, і Анрі сміючись погодився.
— Ви повернули б її собі. Одначе ваше повстання і вторгнення англійців наробили б ще більше згубного безладу. Більшість вчинків робиться догори ногами. Хто кличе до дії, той кличе до безладу.
Вони на часинку урвали розмову, бо йшли ще між наметами, де їх могли почути. А потім табір лишився позаду. На березі стояла самотня гармата, що загрузла в піску. Зрідка вартові, прикриваючись плащами від морського вітру, питали в них гасло, і вони голосно гукали в простір:
— Святий Варфоломій!
Ще якийсь час обидва мовчали, щоб звикнути до шаленого ревіння вітру й хвиль. Обложена фортеця Лa-Poшель сірим силуетом бовваніла на тлі розшарпаних хмар і моря, що котило бурхливі хвилі з нескінченної далини. Яке ж військо зважиться штурмувати цю фортецю, що так очевидно стоїть тут форпостом нескінченності! Анрі і його супутник, дивлячись на неї, думали те саме. Анрі спонукало думати почуття: воно зродилося десь у самому нутрі, але на диво швидко дійшло до горла, здушивши його, і до очей, витиснувши з них сльози. Поки це почуття здіймалося в ньому, Анрі розумів нескінченність і марноту всього, що мусить скінчитися.
Його супутник говорив про безлад у людських діях:
— Одна велика людина ущербила добру славу своєї віри, бо хотіла показати себе ревнішою в тій вірі, ніж би слід. — Про кого ж це? — Insani sapiens [88] ,— вимовив він проти вітру. Горацій висловив у віршах думку, що навіть мудрість і справедливість можуть зайти надто далеко. Тоді під великою людиною цей чоловік мав на увазі аж ніяк не д'Анжу. Призвідець Варфоломіївської ночі — і мудрість та справедливість! І все ж дворянин мав на думці саме його, тільки, обережним звичаєм філософів, висловив це не дуже виразно. Він навів ще кілька прикладів недоладних дій, а що взяті вони були з античності, то не страшно було назвати й імена. Звісно, Анрі дужче хотів би почути його думку про сучасників. Та супутник ніяк не піддавався й не виходив за межі загальних міркувань. Правда, й такі міркування стають напрочуд влучні, коли йдеться про речі, важливі для кожного, як саме життя. Супутник Анрі вважав, що нема нічого противнішого релігії, ніж релігійні війни; так і сказав, хоч як дико звучали ці слова. Мовляв, і породжує ці війни не віра, і вони не роблять людей побожнішими. Для одних вони — нагода задовольнити честолюбство, для інших — нагода збагатитись. Воістину святі з'являються не під час релігійних війн. Ці війни тільки ослаблюють народ і королівство. Воно стає здобиччю зажерливих чужинців.
88
Божевільний мудрець (лат.).
Жодне ім'я не було назване — ані старої королеви та її сина д'Анжу, ані протестантів. І все одно на таку сміливу мову навряд чи зважився б ще хто. Проти цих слів шаленіли не тільки прибій та буря; майже все людство заглушило б їх обуреним ревом. Анрі страшенно дивувався, що звичайний дворянин висловлює речі, яких не посмів би сказати вголос жоден король. У нього самого часом з'являлися сумніви щодо релігійних війн; та щоб зовсім у них зневіритись, йому довелося б засудити людей, яких він глибоко шанував: свою матір і адмірала. Правда, «політики» під Лa-Рошеллю складали змову тільки для того, щоб боротись за примирення. Та це була просто нова нагода задовольнити своє шанолюбство, свої жадання. Цим людям, що хотіли разом з англійцями напасти на Францію, не дуже сподобалась би мова дворянина з Перігора. Д'Алансон, незважаючи на всю свою любов до миру, мабуть, посадив би його в найглибшу темницю й забув там навіки.