Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Вона впала згори просто йому на шию і, не перестаючи вищати, вчепилась в убрання так; що годі було відчепити. Поки він витягав одну її ногу з розрізу в рукаві, руки її залазили ще глибше за комір. А силкуючись відірвати її, він крутився на місці, й виходило, наче вони танцюють.
— Ось кого вона вибрала собі на ніч, і як він радіє!
Давно вже при французькому дворі не сміялися так.
Коли Анрі врозумів, що діло пропаще, він, звичайно, кинувся тікати. А позаду всі аж корчились, і гоготіли, і вищали, і хрипіли, і падали знеможені додолу. А він біг по сходах та коридорах із карлицею на шиї. Спекатись її він більше
До своїх дверей він підбіг, важко хекаючи, і чутки?й Д'Арманьяк зразу відчинив йому.
— Господи, що у вас за вигляд, величносте! І як від вас тхне!
— Це моя маленька приятелька, д'Арманьяку. У мене тепер не густо приятелів. — Берта вже не лизала його, і він сам поцілував її в щоку. — А щодо запаху, д'Арманьяку, то з усіх пахощів і ароматів, які ми сьогодні чули, це найкращий і найвитонченіший.
Обличчя його зробилось таке, як ще ніхто не бачив у нього: суворе й страшне. Навіть д'Арманьяк, бойовий товариш, злякався. Він підступив до свого короля навшпиньки, щоб забрати карлицю: вона, стомлена, вже осувалась додолу. А потім поніс її геть. Анрі ввійшов до спочивальні сам і замкнувся на засув.
Голос
І ось він лежить на ліжку, біля якого вже не стоять на чатах сорок дворян; і в голові у нього пролітають думки. Вони невиразні, ледве пов'язані між собою, як уві сні,— власне, це й не думки. Це низка недокінчених образів і речень, вони розсипаються, як процесія в залі, коли Марго звернула за стіну. «Я в їхніх руках! Підемо просто до обідні? Круки. Це ж бо й головне — не лежати в колодязі. А як легко могло це статися й з вами, величносте. Привіт від адмірала. Гіз ударив мертвого ногою в обличчя. Щодо нас із тобою, то я побоююсь найгіршого. Пане де Гуайон, ви живі?» Але його вже нема живого, відзначає напівсонний Анрі, бо він бачить мерців, і вони його бачать, тоді відразу поступаються місцем живим. «Чи я живий? Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Ні, адмірал. Tue, tue! Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали. Прикидайся й далі! Тут стіни відбивають голос. Треба тільки, щоб помер іще Карл, наш шалений братик. Я ненавиджу д'Анжу. І тобі охота, Наварро, безсило… Тобі охота? Давай утечемо! Тобі охота?»
Ці останні слова він вимовив уже не зовсім без тями й повторив їх трохи виразніше, ніж людина, що муркоче крізь сон. Тільки-но почавши це усвідомлювати, він розплющив очі й міцно стулив губи. І все ж почув знову:
— Тобі охота? Давай утечемо.
Під зображенням святої діви, що стояло в кутку, світилася лампадка. Тьмяний вогник блимав, і здавалося, що статуя ворушиться. Чи не вона то говорила? Для такого нещасливця, що сам не може ні збагнути, ні виміряти свого нещастя, хоч воно промовляє само його сонними устами, — для такого нещасливця, мабуть, може заговорити й статуя святої діви. Та зразу він побачив, що помиляється. Бо з-під його ліжка вистромилась голова — начебто голова карлиці: та, певне, якось прослизнула сюди. Анрі вихилився з ліжка, щоб рукою запхати ту голову назад. Але
— Прокиньтесь, ваша величносте!
І Анрі справді відчув, що змора розвіялась. Він упізнав голос і вже розглядів обличчя Агріппи д'Обіньє.
— Де ти був цілий вечір? — спитав Анрі.
— Весь час біля вашої величності, але так, щоб не впадати в очі.
— Бідний Агріппо, через мене тобі довелось ховатися.
— Ми самі зробили все, щоб обтяжити своє становище, як лишень можна.
Анрі знав цю класичну фразу й повторив її словами римського поета. Почувши це, Агріппа запалився й розпочав предовге речення, до того ж занадто гучним голосом, як на таку годину й місце:
— Ви не маєте охоти, ваша величносте, безсило дожидати, поки лють ваших ворогів…
— Цс-с-с!.. — засичав Анрі.— Тут деякі стіни дають штучну луну, і хіба ми знаємо які? Краще поговорити про це завтра в саду, просто неба.
— Завтра буде запізно, — прошепотіла голова, що вже лежала підборіддям на краю ліжка. — Ще до світу треба вибратися з замку. Зараз — або ніколи. Якщо не зробимо цього зразу, потім нічого не вийде. Сьогодні Лувр іще не отямився від страхіть минулої ночі. А до завтрашнього вечора вони отямляться — і згадають насамперед про нас.
Немов за безмовною згодою, обидва помовчали. Анрі мав обміркувати почуте. Але Агріппа знав одне: «Якщо він не скаже «так» з власної волі, поки я ще не відкрив карт, — потім і поготів не скаже». І тому голова на краю ліжка затремтіла, захиталась і промовила:
— В біді краще важ головою відразу!
Цього рядка Анрі вже не впізнав — чи принаймні не повторив його, як той перший. Натомість він промурмотів:
— Мені почепили на шию карлицю. Вони качалися зо сміху, а я з карлицею на в'язах біг щодуху безлюдним Лувром.
— Цього я вже не бачив, — прошепотіла голова. — Я тоді вже лежав тут, під ліжком. Та я розумію, що вам сподобалася пригода з карлицею. Ви б хотіли зазнати ще таких пригод. Тому вам і не хочеться втікати.
— Луна! — нагадав Анрі.
Тоді мудра голова заговорила якось дивно — зовсім не своїм, зовсім іншим голосом. Той голос був навдивовижу знайомий, Анрі тільки ніяк не міг пригадати, де й коли чув його раніше. «Та це ж мій власний голос!» — раптом збагнув він. Уперше в житті він почув себе самого ззовні, збоку:
— Я не маю охоти безсило дожидатися, поки вони заріжуть і мене. Тому я підкорюся їм до останку, підкорюся так, щоб усі протестанти зневажали мене і щоб я вже ні для кого не був небезпечний. Я зречуся віри, ходитиму до обідні, напишу папі приниженого листа…
— Ні, хоч не це! — попросив Анрі; попросив, так би мовити, самого себе.
— …Листа, сповненого жалюгідної покори, і прочитає його весь світ, — відповів його власний голос. Агріппа, цей лицедій, напевне, дуже довго вправлявся, поки навчився наслідувати Анрі так досконало.
— Ні! — вигукнув Анрі, забувши про обережність, бо ці слова так його налякали, ніби їх і справді вимовили його власні уста. А втім, недовго вже було до того дня, коли він муситиме вимовити їх сам, і навіть гірше: виконати.
— Луна! — нагадала голова й відразу повела далі підробленим голосом, що так хвилював Анрі: — Чи, може, в біді краще важити головою відразу? — Це вже латиною. — Правда, це тільки поради поетів, не більше, — несхвально поправив сам себе голос. — Кузене Франсуа, чого ти хочеш? Мені аби тільки жити не заважали.