Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.
— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.
— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.
Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:
— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!
Маруся
— Та, може, хоч це допоможе.
— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.
— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.
Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:
— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.
Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:
— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.
— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.
У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:
— Від себе відірвала! Бери, німцю!
— Дякую, — розчулився.
Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.
— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.
«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.
— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?
Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного
— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.
У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.
— Гірко! — вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.
Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.
— Стьопочко… А як мене тепер зватимуть — Барбулячкою чи Барбулихою? — питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.
— Мабуть, Барбулячкою, — розсудив німець.
У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім — як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.
— Куди це ви намилилися?! — гримнув.
Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:
— А чого це ти, Олексію, забарився?!
Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.
Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.
— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.
— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.
— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!
Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.
— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.