Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!
— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.
— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.
Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.
Пішов до вікна тихесенько, відчинив,
— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.
Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:
— Гей! Хто-небудь… відгукніться…
Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:
— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?
— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.
— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.
— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.
— Без якої черги 7— розгубилася Маруся.
— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?
— Коли?
— Та як ще малою була! Нащо?
— Та хіба згадаєш?
Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.
— Туди коти!
Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.
Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.
— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:
— Коти, дівко!
— Боюся!
— Так найми собі помічника, як така боягузка!
— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.
Аж Орися від дзеркала до баби йде.
— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…
— Як посміла?! — закричала баба.
— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…
— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!
Маруся розревлася, у
— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.
Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.
— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?
Маруся ще більше перелякалася.
— Сховала…
— З шиї зняла?! — розлютилася баба.
— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.
Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.
— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.
— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.
— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.
— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…
— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.
— Чому?
— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…
— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.
Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:
— Та що ж це?!
Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.
— А ти хто такий? — всміхнулася.
— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.
Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.
Маруся розплющила очі та сіла на матраці.
— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.
Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.