Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Німець його аж до огорожі закинув, — заплакали баби. — Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали — хто підійде, застрелять…
До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.
— Невже Ксанка задарма згинула… — штрикнуло у серці. Помовчав і додав: — І німець…
Під ранок Степанчик затих.
— Мабуть, помер… — гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.
Каліка
— Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:
— І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…
— Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем.
А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.
У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев'язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп'ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?
Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.
Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.
Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?
Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.
— Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила.
— Чуєш… Марусько… — І оченята під окуляриками — кліп-кліп…
— Чого? — вона йому гонористо.
— Дай… лиш торкнутися…
Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.
— Ой! Як же ви всі мені набридли…
Сувора. На Стьопку глянула:
— Ні! Спочатку… скажи..
— Що?! — розгубився Стьопка.
Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної
— Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»
Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне!
— Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!
— Марусько… — наважився. — Ти сама красива…
Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.
— Добре… Торкнися… Та тільки один раз!
Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув — красива!
Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки.
— Ти… Не чіпай мого!
До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.
— Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума — пирога!
І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з'явилася.
Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.
Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився.
З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом:
— Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!
Окулярики поправив — агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.
— Дай допоможу…
— Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав.
Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.
— Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?!