Молоко з кров'ю

Дашвар Люко

Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

Розділ 2

Румунка і німець. Незбагненний день

У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна…

Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову — тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі — знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

— А красуня, — всміхається. — На хлопця гляне, — той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас — не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той — негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже — то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

— День всюди однаковий, — відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

— Тьху, дурна! — плювалися рокитнянські баби. — З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

— Уперта як віслюк, — казали.

— Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, — пліткували.

— Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! — гадали.

Та — до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

— Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?..

Маруся всміхнеться, плечем поведе:

— Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.

У конторі при голові папірці до п'ятої поперебирає,

матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу — як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати — дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати — зась. Хлопці в Рокитному — показилися. Кожному Маруся — найгарніша. І пісні ж… Пісні ж — геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються — хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.

— А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, — оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці

поправити, бо геть похилився. — Він до неї — і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка — хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.

Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.

— Ну, врешті, — казали, — опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила — чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне — білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.

Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!

Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.

— Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?

Оце й усе. Пішла, а він за нею.

— Чекай… Та зачекай!

Зупинилася.

— Маруська? — грубо. — Румунка? — ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. — Так оце, виходить, ти тепер сама…

— Сама красива, — серйозно. І пішла.

Ну і пропав хлопець!

За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та — ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж — і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…

— То і йди до голови сільради! — кричав Старостенко, а Льошка йому:

— Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…

І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.

— Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова.

У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.

— А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?

Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела.

— Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.

Та горбоносій Тетянці:

— Підеш?

Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?