Молоко з кров'ю

Дашвар Люко

Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.

Маруся сполотніла, хитнулася…

Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.

Німець закляк — не перелякався, не заплакав. Стояв під відчиненим

вікном, дивився на розірвану нитку і вже точно знав — це кінець.

Серце закалатало, ніби хтось у дзвони тривогу забив. Схаменувся. Затис у долоні єдину червону намистинку на розірваній нитці, ступив був до дверей, та повернувся і поліз до кімнати через вікно.

Маруся лежала на підлозі. На спині. Чорні очі широко розкриті. Здивовані. Рука біля грудей застигла. Вуста ледь помітно всміхаються… Не стара. Геть не стара.

Наче не п'ятдесят вісім, а вісімнадцять. Красива. Найкрасивіша, мов та зачарована квітка, яку всі прагнуть побачити, але не судилося.

Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.

Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.

Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:

— Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба…

— Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала.

Німець подивився на неї з дивним спокоєм. Попросив:

— Біжи…

Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І недуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.

— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.

— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.

Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.

Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.

— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!

Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.

— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.

— Коли? — спитала Тетянка.

— Що коли? — не зрозумів фельдшер.

— Коли бігатиме?

— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.

Тетянка

захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.

Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.

Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.

— Стьопо… Ти чого?

Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:

— Поможи…

— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?

Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.

— Кажи, кажи…

Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.

— Та ти що?!

По Стьопчиній щоці потекла сльоза.

— Поможи, — прошепотів затято.

Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.

Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.

За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.

— А діти…

— Виросли, — відповів ледь чутно.

— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?

— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.

— А я?

— До дівчат їдь. У місто…

— Гріх… Не потрапиш у рай…

— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.

— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.

— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…

— Прости мене! За все.

— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…

Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.

— Дякую… — прошепотів. — їдь… У місто. До дівчат… Я почекаю… До ранку… Щоби не подумали. На тебе…

— А зможеш? — раптом спигала Тетяна. — Як ти ті вени пилятимеш?

Німець кивнув і заплющив очі. Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаєва Галька прокричала у слухавку:

— Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять? Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.