Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!
— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…
— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…
Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…
Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської
— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…
Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?
Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.
— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу, мовив Стьопка.
Дівчатка перезириулися.
— А ви хто такий?
— Батько ваш. — І заплакав.
З хати вийшла Тетяна — не впізнати: товста, навіть лице таке товсте, що й горбатий ніс на ньому губиться.
— Чого стали? — гукнула дівчат.
— Батько повернувся! — відповіла Надійка, і дівчата ближче підійшли до німця.
— Ти точно наш батько? Не брешеш? — обережно.
По кишенях поліз — цукерки на лавку висипав. Тетяна зойкнула і затулила рота долонею — оце так сюрприз!
А від своєї хати на них дивилася Маруся. Бачила, як здригалися од плачу худі Стьопчині плечі, як заметушилися коло нього Надійка і Любаня, повсідалися на лавку з обох боків, здивовані, схвильовані, насторожені, як підійшла товста Тетяна, захитала головою, мов на похороні, як врешті повели німця до хати…
Маруся всміхнулася сумно, приклала руку до серця, зачепивши важке коралове намисто, і пішла до хати.
Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…
Дівчатка крутилися біля батька.
— А де ти був так довго, тату?
— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.
— Військова? — витріщила оченята близнючки.
— Військова…
— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.
Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,
інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.
Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.
— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.
Разом
Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.
На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.
— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.
— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.
Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.
— Хворіє… Помре, мабуть 1— сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…
— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.
— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…
Маруся відірвалася від шиття.
— То знаєш, де був?
— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.
Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.
Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.
— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.
Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:
— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…
— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…
Тетянка до хати, німець із хати.
— Піду… — їй.
— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.
На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.