Москалиця

Матиос Мария Васильевна

...КРІЗЬ ШИРОКЕ — заледве не на всю стіну — вікно Северина дивиться, як падає сніг. 

Він крутиться і в'яне, наче безсила людина, з якої витікають останні хвилини життя, але котра ще понад усе хоче затримати свою кончину, тому всіма фібрами душі чинить опір Жінці в Білому. 

Але по неї прийде не Жінка — Панна. 

Ось вона чомусь уже стоїть за вікном — Се-веринина пишна Панна, ніби

щойно з-під вінчальної корони — і бавиться з нею великими, як гадючі яйця, сніжинками. 

МАРІЯ МАТІОС 

Сніжинки вкривають подвір'я по саме підвіконня, немовби хочуть постелити Северині м'яке укривало для переходу. Густий лапатий сніг застилає очі, але навіть крізь мерехтливу, ніби марлеву, сніжну пелену вона ще бачить 

і розчахнуте під білою вагою гілля старої сливи, 

і темну гладь живої, мерехтливої, води в кориті, 

і купку нарубаних і присипаних снігом дров під стіною стайні, що стирчать тепер із-під снігу, як стирчали колись замерзлі в йорданських морозах дикі поросятка на Писарівці. 

Северині хочеться піти в той білий безмір неторканого снігу, щоб загубитися там навіки і де б ніхто й ніколи не знайшов її сліду. 

А усміхнена й посмутніла водночас Біла Панна за вікном простягає їй білу руку — ніби хоче допомогти не загрузнути у вибілених полотнах. 

Чи вона просто їй хоче помогти, бо ось... 

Нарешті прийшли вже й по неї. 

Василь із Семеном?! 

Чи Воронін по свою москалицю?! 

І кожному з них вона рідна, хоч від усіх спасалася все своє життя. 

Вони таки нарешті зійшлися всі одночасно, тільки не знають, хто має перший почати... 

Та Біла Панна враз стає поміж: ними, немов перегороджує шлях до Северини... 

О, тут таке, що й не зрозумієш, хто свій, а хто чужий... 

Але своїша — таки оця мудра Панна-Жінка... бо нараз вона щодуху втягує Северину в білу свою намітку, ніби хоче сховати під непорочним своїм укривалом. 

Северині боятися нічого: вона також;, як ця спасенна Жінка, дотепер непорочна. 

Вона Діва — навіть із виссаними мертвою гадиною цицьками, під якими зараз уперше забилося серце так, що нарешті й стало. 

...То ти, Райський Брамнику, Воротарю Раю, спинив моє серце?! 

Ти,

святий Петре-святий Понеділку, звільнив мене від переслідувачів і здоганяльників моєї втомленої і спрацьованої за довгий вік душі?! 

Бачиш, думала, що лише дута не втомиться ніколи. А вона, душка, також розсипалася, мов спорохнявілі мої кості, і тепер хоче спочинку від усього. 

Бо може, ти, Брамнику, й не святий Петро, й не Понеділок, а мій небачений і незнаний тато... полюби мене зараз, як любить свою дитину правдивий Тато і відкрий свою чорну браму. Навіть, коли за нею — пекло... бачиш, наздоганяють навіть тут... 

Вони мене нарешті вислідили, Воротарю... вони мене й заарканять. 

Як не в свої бункери, то у свої сибіри. 

Але я вже не розірвуся між ними, як розривалася весь вік. 

Звільни, Брамнику... від чужих і своїх. І дай мені нарешті дихнути без жодної думки. 

Щоб стало порожньо-порожньо. 

Отак. 

Без нікого. 

...Я все одно насправді ніколи їх не боялася, як нікого в житті й не любила. 

Лиш опиралася. 

Вони, може, про це й не здогадувалися. 

Але я нічого їм не забуду. 

Навіть — на Тому Світі. 

Марія МАТІОС 

МОСКАЛИЦЯ 

кожній жінці зокрема... 

ДОСТЕМЕННО ПАНСЬКА ДОЛИНА знала одне: Катрінка назвала доньку не по кровному татові, а так, щоби лиш відвести людські бесіди від правди, а дитину — від осудливих обмов. 

Бо насправді було так. 

Петро Северин, син Івана, перестав ходити до Катрінки рівно за день до Маковея. 

На Маковея 1914 року Петра Северина разом із двома десятками сільських чоловіків забрали на цісарську війну. 

А за тиждень до Головосік у Панську Долину вперше за цю першу війну на сірих конях влетіло чуже військо. Переважно русацьке. 

Згодом це ж військо, жадібне до чужого й люте до збитків, влітатиме в Панську Долину ще двічі. Але воно вже не матиме стосунку до Кат-рінчиної долі.