Мотря
Шрифт:
— Тепер граємо на честь.
— Себто?
— Як матиму гроші, то віддам.
— Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.
— По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох.
— Хіба тому, що за двох їш.
— А ти за двох брешеш.
І дальше кидали. Щастя поверталося.
Програвший відбивався.
— Не люблю я святого
— Чому?
— Бо не дають обіду.
— Зато вечеря добра.
— Вдома краща.
— Бо ти мамин син.
— А тебе до дівчат тягне.
— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?
— Кочубеєва донька краща.
— Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.
Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.
— Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.
— Військовому канцеляристові не читається.
— Не даєте.
— Чому ж то?
— Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.
— А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.
Чуйкевич кинув книжкою в кут.
— Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.
— О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!
— Краще й не треба.
— А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.
— І служить як!
— Довірений гетьманський.
— А диви, й тому дівка світ закрутить.
— І розкрутити важко.
— Навіть не пробуй, поб'є.
— А на шаблю він мистець.
— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.
— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.
— І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки.
Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.
Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.
І, не гаючись, подбав.
Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.
— До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?
— Не лишив, ваша милосте,
— Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся?
— Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.
— Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.
Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.
— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.
— А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?
— Гонить нудьга. Тітка покивала головою.
— Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,
з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.
Чуйкевичеві годі було сказати «ні», — пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.
Здивувалася, побачивши його.
— Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.
— Спасибі, і ти весело святкуй.
— Жартуєш…
Глянула в вікно, а тоді:
— Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?
— Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.
— Ти ще не забув?
— І не забуду.
— А обіцяв же.
— Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.
— І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.
— Ой, заплатимо! — повторив, як відгомін далекий.
— От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її.
— Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости!
Поклонився і вибіг у сіни…
— Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: «Цитьте, білі коні».