Можливість відповіді
Шрифт:
Невдовзі мавпи забрали порожні візки і повезли на територію заводу. Ми рушили слідом за ними.
Гаврило Георгійович знахабнів так, що коли Валера спробував зсадити карлика, той крутнув його за вухо. Це було вже занадто!
Але Валера відвів мою руку, сказавши із своєю лагідною усмішкою:
— Мені ж не боляче…
І тоді я мимохіть згадав слова нашого командира про те, чому він здається нам простаком: “надто добрий”.
“Невже доброта може позбавити людину глузду? — думав я. — Чи принаймні обдурювати тих, хто за ним спостерігає, правити їм за якусь маску істинного інтелекту? Але навіщо?
Карликів на заводі було небагато. Одні сиділи в скляних будках поруч з мавпами-операторами, інші роз’їжджали по цехах, як наш Гаврило Георгійович, на чужих плечах, та ще й підганяли своїх “коней” батогами. Раптом одна з мавп, порівнявшись із нами, зупинилась. Вона допитливо оглянула мене, простягла руку й довгими гнучкими пальцями обмацала полу моєї куртки. її хазяїн марно ляскав батогом. Погляд великих темних очей, що вражали безмежною добротою, зустрівся з моїм. Я погладив мавпу по голові, і вона видала звук, схожий на котяче муркотіння.
Їздець щосили шмагав батогом, примушуючи бігти туди, куди йому було потрібно, але їй і за вухом не свербіло — підставляла мені голову, припрошуючи ще раз погладити. Я спробував схопити батіг, але мавпа зробила застережливий жест, відводячи мою руку, й посміхнулась — точнісінько як Валера. Зморшки віялом розбіглися біля її очей. Я подивився на Валеру, і тут він здивував мене як ніколи.
— А знаєш, старий, чого мені хочеться? — мрійливо сказав він. — Морозива! І не якого-небудь, а ленінградського ескімо, холодненького, з горіхами, з ледь відчутним запахом теплого молока. Пам’ятаєш, ми їли таке в Центральному парку Першого травня?..
У мене аж слина потекла, коли я уявив собі коричневий, з горбочком горіхів батончик — найбільші ласощі всіх хлопчиків і дівчаток.
А Валера, невідомо чому взявши на себе роль спокусника, вів далі. Вії його тремтіли, ніби він згадував для самого себе:
— Батончик був на тоненькій дерев’яній паличці. Якщо розкусити її, в роті з’являється присмак сосни, гіркуватий, терпкий… Уявляєш, якщо кожному карлику дати по такому ескімо?..
Я одразу ж уявив, як усі ці шалапути, любителі командувати, отримують по батончику в сріблястій фользі, якою радістю спалахують маленькі очиці на зморшкуватих личках.
Валера підморгнув мені. Він по-змовницькому показував поглядом на мавпу. Вона завмерла, немов перебувала в трансі. Шкіра на її голові, особливо біля скронь, ритмічно посіпувалась, вії були напівопущені…
…Сонячний промінь торкнувся мого носа. Я повільно розплющив очі й за півметра від себе на пластиковій підлозі намету побачив батончик, що сріблисто виблискував. З нього стирчала тоненька дерев’яна паличка. Можна було навіть прочитати кольорові літери на паперовій обгортці…
Я не став їх розглядати, бо й так добре знав, що написано на обгортці. Замість цього поглядом відшукав круглу, мов більярдна куля, голову, що висунулася із спального мішка. Прозоро чисті голубі очі дивилися то на мене, то на батончик. Так, Валера був задоволений — експеримент пройшов успішно. Загадки планети більше не існувало. Все стало на свої місця: заводи, міста, горбаті мавпи, карлики із зморшкуватими обличчями… Я пригадав, як він здивовано спитав мене: “Ти
— Ти, напевне, дуже ясно уявив собі ескімо, — мовив Валера. — Тому вони так добре відтворили його.
— Так це, виходить, моя заслуга? — з удаваною радістю поцікавився я. Він відвів погляд.
Одне мене втішало: Валера недооцінював мене, не підозрюючи, що я вже давно знаю, хто з нас насправді головний і хто ким керує.
— Карлики — це їхні діти? — запитав я.
— Можливо, тварини, яких вони приручають й допомагають стати розумними… — сказав він, продовжуючи давню гру й даючи мені можливість висловити остаточну думку.
— От недоумок! — сказав я. — Здоровенний космічний недоумок!
— Ти так гадаєш?
— Та це я про себе! Ти, певне, зрозумів уже давно… Чи хоча б підозрював…
— Двоє здоровенних космічних недоумків! — весело підхопив Валера й залився своїм знаменитим сміхом.
— Не приєднуйся, не вийде! — мовив я, думаючи про те, чому сприймав цивілізацію на цій планеті з такою недовірою. “Важко зізнатися, — думав я, — що мавпи були тваринами з однієї-однісінької причини. Але хто ж ми такі й чого варті, якщо цієї причини достатньо, щоб вважати розумних тваринами?”
— Гаразд, гаразд, вибачимося перед ними — і крапка, — ніби нічого й не було, мовив Валера.
— Справа не в них, а в нас, — сказав я. — Тільки в нас…
Сонце сходило над планетою, і світлі тіні бігли від його променів…
ХТО ВМІЄ РАХУВАТИ БІЛЬШЕ ЗА ТРИ…
Я знемігся значно раніше, аніж припускав. Тріщини танцювали й кружляли перед очима, серце завмирало, нога зависала в повітрі, не знаючи, куди опуститися, щоб не потрапити в пастку. Я почув хрипкий сміх одного з вождів:
— Ходити ні. Вмів. Раніше. Тепер — ні. Затримує нас. Візьми на руки. Неси.
Хтось із його прибічників підняв мене, закинув за спину. Я заплющив очі. Одразу полегшало. Млість трохи відлягла.
Я трусився на широкій спині прибічника.
В міру того, як минала млість, поверталось усвідомлення ганьби.
Коли нас проводжали, у людей були не лише великі сподівання на контакт із розумними істотами, але й побоювання. Побоювалися зони метеоритів і потужного магнітного поля Планети Трьох Сонць, огненних смерчів, які шаленіли у її атмосфері. Та хто міг передбачити, що нам судилося стати рабами в цих примітивних низьколобих істот, що вміють рахувати тільки до трьох?
Мене різко підкинуло. Я відчував м’язи могутньої спини.
— Втомився. Раб важкий. Опущу. Не зможе йти — з’їмо.
У відповідь почулося глухе бурчання. Я відкрив очі — хмари кружляли, роздвоювались і знову сходилися, падали на мене шматтям брудної вати. Гострі червоні стріли пронизували мозок. Нестерпна млість піднялася всередині, заполонила все тіло, скаламутила свідомість. Звідкись іздалеку долетіла відповідь вождя:
— Неси ще. Передаси іншому. М’ясо є. На два дні. Раб потрібен. Нападуть раби. Він — метати промінь.