Можливість відповіді
Шрифт:
Тепер я стежив за низьколобими, які несли наші сумки, де серед інших речей були пістолети. Обравши найближчого дикуна, почав лічити, відокремлюючи справжнього від двійників, наздогнав і розстебнув у сумці кишеню. Пальці відчули холод рукоятки…
Дикун навіть не оглянувся.
Я натиснув на спуск. Елемент працював. Тонкий промінь черкнув по скелі, і вона задиміла, перетворюючись на хмарину пари.
Низьколобі зупинилися. Вождь із загрозливим риком попрямував до мене.
— Стій! — наказав я йому. — Не зупинишся — вб’ю.
У відповідь
— Раб! — говорив він крізь сміх. — Раб! Ти! Я, Один! Я, Багато! Як влучиш?
Я порахував до трьох. Промінь випалив грунт біля самісіньких його ніг. Вождь злякано відскочив. Сміх завмер.
— Влада перемінилася, — сказав невгамовний Донат, і я засміявся з цього далеко не кращого його жарту…
ФЕНОМЕН ІВАНИХІНА
Жені Іванихіну дванадцять років. У нього білясті брови і трішки розкосі темні очі, через що його прозвали Зайцем. Губи в нього повні, яскраві, бантиком, у синю або чорну цятку, бо він часто гризе олівець, ручку і взагалі все, що потрапляє до рук.
Крім тата й мами, в Жені є ще сестра і брат-восьмикласник. Вітя, типовий акселерат, зріст—метр вісімдесят п’ять, широченні плечі, кандидат у майстри спорту з боксу. Женина сестра Люся теж акселератка: вища за маму на півтори голови. Вона баскетболістка, юна скрипачка і (ой, цей тато!) піжонка. Цього року Люся закінчує середню школу і якщо потрапить до інституту, то лише завдяки татовим друзям та баскетболу: тато знайде такий вуз, де збирається сильна команда баскетболісток. Люся носить модні штани з блискавками і чоловічі светри. У неї залізний характер і стільки залицяльників, що на 8 Березня Женя задихається від запаху мімози.
У сім’ї найбільше люблять і жаліють Зайця, але не тому, що він молодший. Тяжка недуга прикувала його до постелі з семи років. Травма хребта, а в результаті — параліч. Спочатку мали надію вилікувати, та з часом надія стала пригасати.
Женю вивозять на вулицю у спеціальній колясці. Він не любить ці прогулянки, насторожено помічає жалісливі погляди перехожих, його вікном у світ став кольоровий телевізор і розповіді решти членів сім’ї, які він жадібно слухає, добре запам’ятовуючи найменші подробиці.
Важко тепер пригадати, коли в Зайця вперше прорізався дар. Можливо, це сталося того дня й години, коли Віктор по безплідних муках шпурнув зошит із алгебри і його очі підозріло заблищали.
— Добре, допоможу, давай задачник, — запропонував Заєць, — а то ще рюмсати почнеш…
Вітя, відвертаючи обличчя, простягнув задачник і одразу ж почув:
— Записуй рішення.
Відтоді, як Женя подивився на задачу і сказав записувати рішення, промайнули частки секунди. Якби хтось їх підрахував, то з подивом зауважив би: на розв’язання Зайцю знадобилося менше часу, ніж електронній обчислювальній машині.
Вітя, як людина діловита, негайно зробив практичні висновки. Він присвоїв братові звання “професора математики” і таким чином раз і назавжди розподілив обов’язки:
Незабаром про незвичайні математичні успіхи кандидата в майстри спорту заговорила вся школа. Це дуже ускладнило життя кандидатові, йому довелося розвивати спритність і здатність викручуватися, щоб брати участь у заочних математичних олімпіадах і ухилятися від очних. Коли ж йому стало зовсім скрутно, довелося втаємничити сестру. Люся дуже зраділа тому, про що дізналась, у неї були свої порахунки з синусами та косинусами.
Мама, довідавшися про Женин дар, заойкала, заплакала і стала нетерпляче ждати чоловікового приходу з роботи. Та глава сім’ї прийшов насуплений, як чорна хмара. Він працював виконробом на будівництві мосту через Дніпро, і в цей день упала частина опори. Із самого початку на будівництві справи були кепські. В ході робіт проект перероблявся понад десять разів. Потім виявилися неякісними залізобетонні плити. Простоювала то одна бригада, то друга, про прогресивку давно забули. А тепер і зовсім комісії замучать…
Женин батько сидів, поклавши важкі руки на коліна, і розповідав про сьогоднішній випадок, а мати ніяк не могла вибрати момент, щоб повідомити про Женю. І раптом Заєць мовив:
— Це все дрібниці, тату. Біда в тому, що весь проект ваш неправильний.
— Що таке? — скипів старший Іванихін. — Та ти звідки це взяв? Од матері наслухався? Чи слова Павла Никифоровича запам’ятав? Так він же тоді зопалу…
— Ні, тату. Просто коли ви сперечались, я подумав, що в цьому місці річки треба інший міст будувати. Ось такий, дивись…
Женя дістав з альбома аркуш паперу, складений навпіл, розгорнув і простягнув батькові.
Той утупився в ескіз проекту, на стовпчики цифр і формул.
— А розрахунки чиї?
— Мої. Вчора півдня на них витратив, — відповів Заєць.
Батько замотав головою, наче ґедзів одганяючи, і пішов до телефону.
— Павле, можеш негайно прийти? — мовив він у трубку. — І Гелія Антоновича приведи. Тут, брате, такі чудеса…
Жениного батька знали як людину серйозну, трохи педантичну, не схильну до безвідповідальних жартів і розиграшів, та й до першого квітня було ще далеченько. Отож не минуло й години, як з’явились обидва: невисокий, кремезний, із кругленьким черевцем Павло Никифорович і стрункий, по-спортивному підтягнутий конструктор Гелій Антонович.
Вони по черзі роздивлялися ескіз креслення, затим Гелій Антонович загадково гмукнув і заходився перевіряти розрахунки, а Павло Никифорович і Женин батько, піднімаючись навшпиньки, заглядали йому через плече.
Гмукання Гелія Антоновича ставало дедалі загадковішим у міру того, як виростав стовпчик цифр, час від часу він зиркав на Зайця, а під кінець перевірки дивився більше на нього, ніж на цифри. Нарешті Гелій Антонович промовив, звертаючись, мабуть, до Жениного батька, але дивлячись, мов заворожений, на Женю: