Можливість відповіді
Шрифт:
— Вона не наближалася до вас?
— Ні. Вона ніби відходила в протилежний бік.
“Нуль”.
— Дякую.
Я кивнув йому і попрямував до шлюзової камери.
— Одягнете костюм “Зета”? — спитав хтось з рятувальників.
Я не враз усвідомив, що питання стосується мене, і здивовано глянув на того, хто питав. Він уже простягав мені целофановий пакет. Бригадир штовхнув його ліктем і вже за спиною я почув приглушений шепіт:
— Ти що, навіщо йому “Зета”, він же…
Я натиснув кнопку — і шлюзові двері розсунулися. Ступив у камеру..
Я
Я ввімкнув великий сонар, посилив роботу органів нюху. Глухо. На екранах немає сплесків. Ніяких ознак великого працюючого організму.
Можливо, відчуття тривоги в мені самому, в моєму мозку, в помилковості моїх припущень? Я проаналізував низку думок і відчуттів, які привели мене в стан тривоги: так прокручує шахіст послідовність ходів, що дозволили супротивникові добитися переваги. Але на відміну від шахіста мені спочатку треба визначити, хто в даному випадку є супротивником. Чи не граю я сам проти себе?
Слухняно ввімкнулася система вищого контролю, засвідчивши, що мій мозок функціонує нормально.
Я не бачив супротивника, однак знав ходи. А це вже немало. Утримувався від поквапливих припущень. Моделюючи на основі своїх обчислень можливі ситуації загибелі людей і робота, я водночас не давав повної волі своїй уяві…
Отже, сигнали про небезпеку виникли зовні. Загадковість смерті трьох людей, зникнення робота… Чи досить цього, щоб з’явилося передчуття нової смерті? Хто ж може бути її винуватцем? Де він криється? Де станеться непоправне? Тут, у сорок восьмому квадраті?..
Мої органи працювали з повним навантаженням і все-таки не могли виявити джерело небезпеки.
Квадрат сорок вісім відкритий мені. Я оглянув і пронизав його промінням локаторів, прослухав і обстежив органами нюху — в ньому не було нікого, хто б ніс небезпеку.
Я втомився від напруження. Мене почало охоплювати заціпеніння. Організм рятувався від перевантаження. Гальмування відчутно оволодівало мозком, органами нюху, сонарами, локаторами, м’язами рук, ніг, допоміжних плавців… Я не чинив опору гальмуванню, навіть сприяв його поширенню по тілу. Чим повніше розслаблення, тим менше часу потрібно для відпочинку.
Я ширяв у воді непорушний, невагомий, без думок, без бажань, у лагідній дрімоті, в знемозі, майже неживий, як листок водяної лілії, як пагін водорості в стоячій воді. Я і середовище — єдине ціле, я ніби розчинився в ньому, об’єднався з матір’ю всіх живих істот, відчув себе його частиною.
Такий стан — шлях назад, до витоків еволюції. Цілковите відокремлення — шлях вперед: можливість пізнання себе, середовища. Одне втрачаєш, інше знаходиш. Втрачаєш у відчуттях — здобуваєш у спостереженнях.
Важливо придбати більше, ніж втратиш, утримати тонкий баланс між відривом і єднанням, зберегти відносну гармонію з середовищем, яке породило тебе, і віддалитися від нього настільки, щоб провадити спостереження
Гальмування минає само собою. Мій відпочинок закінчився. Ще раз промацую і прослухую локаторами квадрат. Ніде нічого, вартого особливої уваги. А втім, ген там, удалині, на фланці муфти, яку закріпляв технік, теліпається уривок якогось мотузка.
Ага, це пагін водорості. Поблизу ще кілька таких, сплутаних клубком. І раптом — різкий сплеск на екрані. В квадраті з’явився хтось новий. Саме хтось, а не щось…
А, це всього-на-всього акула. П’ятиметрова, біла. Кархародон. Хижак, який може перекусити людину навпіл одним рухом могутніх щелепів. Я відчув її запах, сприймав хвилі, що відходили від грізного й граціозного тіла, але мої думки були зайняті іншим. Проте довелося звернути на неї увагу, коли вона почала звужувати свої кола навкруг мене. Її рухи ще були повільними, на перший погляд, здавалися лінивими, але я знав, щ® вона здатна на несподівані випади з швидкістю до шістдесяти кілометрів на годину.
Акула була від мене вже метрів за сім. З цікавістю, мов зачарований, я чекав блискавичного випаду. Ось очиці її жадібно спалахнули, тіло затремтіло, ніби вона вже перепилювала здобич своїми зубами. Напружились і вдарили по воді лопаті хвоста, ракетними струменями рвонула вода з жабрових щілин — і хижак кинувся до мене. Акула задерла ніс угору, її голова стала схожою на голову носорога, жахлива паща, всіяна гострими трикутними зубами, розкрилася ширше, ніж на метр. Все це тривало якісь частки секунди.
Проте я рухався швидше — і акула промахнулася. Паща-пастка закрилася, не вхопивши нічого, крім води. Акула, мабуть, була дещо спантеличена. Але недовго. Я читав, що акули можуть годинами переслідувати свої жертви: крокодилів, поранених китів, людей, які зазнали аварії на судні. Іноді хижаки женуться за човнами і плотами, навіть таранять їх, розбиваючи вдрузки, або стрибають через борт і стягають людей у воду.
Розбійниця, що напала на мене, теж не думала відступати. Вона крутнулась, повернулась до мене спочатку голубувато-сірим боком, потім — білим черевом і знову кинулася в атаку. Мені цікаво було на практиці перевірити її реакції. Біля самої моєї ноги розкрилася паща із зубами-ножами. Кожен зуб був сантиметрів п’ять завдовжки. Біохвилі, які йшли від акули, змінилися…
Бідолаха-хижачка. Зімкнути щелепи їй не вдалося. Енергетична оболонка, яка покривала мене, подарувала їй кілька розрядів.
Акула кинулася навтіки. Та де там! У мене майнула несподівана думка: а що коли ця хижачка не вперше нападає на людину? Може, вона — людожерка? І тут, у цьому квадраті, де двічі знайшла здобич, постійно підстерігає, чатує на нові жертви? У мене не було часу детально аналізувати свій здогад. Я стрімголов кинувся за акулою, наздогнав її, схопив за хвіст однією рукою і відчув, з якою силою маю справу. Певно, ця рибка без зусиль потягла б по морю невелике судно.