Можливість відповіді
Шрифт:
— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.
Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.
Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи,
— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.
В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде.
— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.
— Ви з людей Шакала?
— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.
— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.
Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…
— Ось що я знайшов, Кеп.
Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.
— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.
— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.
— Ви лікар?
Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:
— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.
Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.
Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.
— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.
— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.
— Вона зараз розійдеться.
На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.
— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…
— Зігни її, — попросив я.
Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.
— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!
— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.
— Хто
Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу.
— Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди корисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці мимоволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує.
— Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Коротун.
— Мене не цікавлять гроші.
— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одержувати не менше, ніж інші.
— Але я ще не дав згоди йти з вами.
Звідкілясь з-за моєї спини вийшов здоровило з розсіченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він підозріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і прошепотів (я виразно чув кожне його слово):
— Ставлю десять проти одного: він — із зграї Шакала.
У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно:
— Цього разу ти, здається, помиляєшся, Нік. Мабуть, він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш.
Кеп відступив на півкроку, Нік став на місце Кепа і хрипко промовив:
— То скільки б ти хотів отримати для початку?
Я відповів без виклику, але твердо:
— На жаль, не можу піти з вами, якщо не скажете, хто ви і куди йдете.
Щойно вилікуваний Коротун подавав мені застережливі знаки. Нік вражено дивився на мене.
— Док, запам’ятай мою першу пораду: менше знатимеш — довше проживеш.
— А другу?
— Не кажи “ні”, коли тебе по-доброму просять ділові люди. Нам, як жінкам, не відмовляють.
Недолугий жарт сподобався його товаришам. Вони засміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до мене. Коротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене під захист:
— Док жартує. Він піде з нами, побий мене грім!
— Тільки в тому разі, якщо знатиму, куди йдете і хто ви такі.
Нік ступив до мене ще крок, але Кеп застережливо підняв руку. Водночас він сказав, звертаючись до мене, хоч його слова адресувалися й Ніку:
— Нам нічого критися. Ми геологи. Шукаємо нафту…
— Тут?
— За даними вертольотної нафторозвідки в цьому районі є нафта.
— А навіщо ви схопили його? — вказав я поглядом на Мапуї.
— Він погодився бути нашим провідником.
— На мотузку?
— Так надійніше. Підстраховка. Адже він дикий. Нас попереджали, що тут мешкає плем’я первісних людей. Потім ми відпустимо його з дарунками.
— Відпустіть його зараз.
— Он як? Ви наполягаєте?
Його голос став ледь-ледь глузливим.
— А втім… — він на мить задумався і наказав хлопцю, який вів Мапуї:
— Розв’яжи його.
Не встиг той розв’язати мотузку, як Мапуї стрімголов кинувся в кущі.
Нік за звичкою повів за ним автоматом, але Кеп притримав його рукою, і він опустив зброю.