Можливість відповіді
Шрифт:
Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі.
Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка:
— Кеп мені все сказав?
Нік відвів погляд:
— Я за себе не можу ручитися, не те що за іншого.
Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав:
— Їм там буде добре? Ніякої небезпеки? Краще, ніж на буровій?
— Ви самі казали, док, що все відносно. Робота як робота.
Він чогось не договорював. Це було щось тривожне, розпливчасте й не піддавалося розшифровці.
Машина
Невдовзі з прохідної разом з вербовщиком вийшов худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям. Він чимось справді був схожий на ховраха. Маленькі блискучі, як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас із приязною цікавістю.
— В таких випадках кажуть: злазьте, приїхали, — посміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені вибратися з машини. Радий з вами познайомитись, док. Мікробіологією займалися, мабуть, десь у студентські роки?
Він не дочекався моєї відповіді й вів далі.
— Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в кожній людині з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші внутрішні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо його голос, ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді — женемо, нерідко — проганяємо назавжди…
Його рука, що стискала мою, була холодною і вологою від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він кольнув мене докірливим поглядом.
— Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з дороги, відпочинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх людей не турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут раюватимуть. Ось перепочинете й побачитеся з ними знов.
Він підхопив мене під руку й повів через прохідну з двома заґратованими дверима, за якими стояли охоронці. У великому впорядкованому дворі неприродно яскраво зеленіли підстрижені газони, доріжки були посипані оранжевим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три багатоповерхові будинки, три величезних акваріума із скла й бетону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і зрізана піраміда.
Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний ліфт підняв нас на шостий поверх. Ми повернули праворуч по коридору, облицьованому блідо-голубим пластиком. Назустріч ішла людина в білому халаті, кивнула моєму супутникові:
— Добрий день, професоре. Мишки прибули?
— Так, так, прекрасні екземпляри. Чистісінька порода, яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не турбуйтеся.
Професор відчинив одні з дверей, пропустив мене вперед. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у підводному місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни шафи, телеекран, вузол зв’язку з невеликим пультом і екраном.
— Влаштовуйтесь. Душова близько, за тими дверима. Ваш Нік житиме в сусідній кімнаті. Він зайде за вами за годинку й відведе вас до кафе.
М’якою ходою, погойдуючись, він перетнув кімнату, ткнув довгим вузлуватим пальцем у набірний диск на пульті зв’язку:
— Номер мого телефона 22–53. Може, вам захочеться поговорити зі мною, пофілософствувати…
Він раптом круто повернувся, і його оченята-намистинки яскраво спалахнули:
— А
— Про що?
— Про життя, про світ, про їх досконалість, найрізноманітніші механізми і таємничі коліщатка, котрі ми з вами, колего, називаємо інтимними, про свої погляди на ці коліщатка буття. Е-е, я вже збагнув, що вони у вас є — свої погляди, — тільки ви їх рідко висловлюєте, рідко дозволяєте собі таку насолоду. Ну, не буду вас втомлювати. Бажаю добре відпочити!
Він повільно й ледь чутно причинив за собою двері.
Щось мені не подобалося в цьому будинку і в самому професорові, тільки я поки що не міг розібратися в своїх підозрах. Кеп говорив, що ми поїдемо в мікробіологічний дослідницький центр, де вивчають засоби боротьби з деякими хворобами, зокрема з вірусними, і перевіряють дію ліків групи інтерферону. Згадав він, що віруси тут використовують і як генетичні моделі, а це мене особливо цікавило, тим паче що, за його словами, тут я зустрінуся з одним із найвизначніших мікробіологів і генетиків нашого часу — так він величав старого Ховраха, професора. Кеп обіцяв, що завербовані імпуни працюватимуть у центрі провідниками дослідницьких експедицій, а також прибиральниками й лаборантами у віваріях та вольєрах. Ось тільки… він чомусь енергійно допомагав вербовщикові спокусити їх високими заробітками, а сам перед тим скаржився, що не вистачає людей для роботи на бурових. Але хіба така маленька логічна невідповідність давала привід для підозри?
Я прийняв душ, опустився в м’яке крісло на роликах і миттю перенісся до неї.
— Ти так давно не приходив, — сказала Людмила.
— Я наближався до тебе.
Її брови запитально вигнулися, мов два луки з напнутою тятивою.
— Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив себе на місце інших, намагався зрозуміти себе.
— Зрозумів?
— Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось, невідоме мені, щось дуже важливе…
— Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку нічим перевірити.
— А якщо разом?
— Ні, тільки дужче заплутаємось. Насамперед мушу сама розібратися в собі, в своїх почуття. Тоді з’ясується, чи істотно те, що я давно підозрюю.
— …Чи істотно лиш те, що є зараз? Це ти хотіла сказати? Ну що ж, виходить, поки що кожен з нас піде своєю дорогою.
І раптом вона стріпнулась, поглибились озера її очей:
— Будь обережним, благаю. Ти можеш загинути вдруге!
— А хіба я вже гинув? Коли?
Її губи злякано стислись, і я поспішив перервати зв’язок. Пролунав тихий дзвін у глибинах моєї свідомості, начебто обірвалася скляна нитка, ще зовсім недавно протягнута поміж нами…
Я записав у своїй пам’яті кілька бітів нової інформації. Розмова була не марною.
Тоненько продзижчав зумер. Заблимало табло “Дозвольте ввійти”. Я натиснув на кнопку пульта зв’язку. Стулки дверей розійшлися. Показуючи в усмішці нерівні зуби, з’явився професор.
— Нік сказав мені, що ви хотіли б подивитися наші лабораторії. З величезним задоволенням особисто виконую ваше бажання.
— А я саме збирався вам дзвонити з цього приводу.
“Він прийшов, не чекаючи мого дзвінка, — подумав я, — він зробив це неспроста”.