Імператор повені
Шрифт:
Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, приґвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам'ятки павутиння.
«Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п'ять років тому священною мовою Вічної Візантії:
Карнавал — перевернений світ.
Карнавал
і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.
Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов'язані
з ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу
втрачають своє значення.
Карнавал єднає, примножує, лучить священне
з буденним, високе з низьким, велике
з малим, добро із звичайним злом…
І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!»
«Що ж правило за первісну мету Карнавалу?»
«Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано нанесли арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв'язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава „Мнемозавр“. У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал — себто Особливу Оборону — і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу…»
«Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою?» — перервав пояснення учень авви Макарія.
«Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов'язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла».
«Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, — знов перервав ключаря прочанин. — А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік
«З якої ти явності, чужинче?»
«З тої, яку ви називаєте Опорною».
Шун'ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.
«Так ти з Матні, чоловіче… — проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. — Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях».
«Яка ж друга?»
«Вічна Візантія».
Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.
«Пане отче, — сказала жінка, — розбудила Вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу Вас. Ми бачимо, що Ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір'ю і Христом-Богом замовить за Вас добре слово…»
Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.
«Дитині вже легше», — повідомив він, посміхаючись.
«Хіба їй було зле?»
«Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевершена панно», — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.
«Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою».
«Ви несправедливі…»
«А Ви нерозбірливі».
«Гелено, Ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?»
«Вона не дітисько», — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.
«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.
«Не чіпайте!» — раптом підвелася Гонська.
«Чому?»
«Це для хворого… дітиська».
«Он як…»
Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.
«Не дозволю кожному бидлу себе принижувати!» — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.
«Гей, осавули!» — крикнув Приблуда.
Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п'яними очима.
«Хто з хлопців знається на трунках? Скорше думай!»
«Ге…» — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: «А той старий цап казав, що вміє лікувати».
«Тягни його сюди!» — наказав Приблуда.