Імператор повені
Шрифт:
Він зауважив, що Картагена розташована південніше розгалуженої гірської системи, означеної укладачами мапи як Блакитні Гори, на березі річки Днакріс, що у нижній течії перетинала континентальну Рівнину Мартогілясів. У гирлі Днакріса чорний хрестик з написом Osta-Yezd відмічав руїни колишньої імперської столиці. Пунктирними лініями накреслювались маршрути різнокольорових садхузаґів. Прочанин знайшов на мапі Райдужну Гору й приблизно визначив місце свого першого переселення до Опадла. На шкірі воно було обведено червоним колом і називалося Fusorium [78] .
78
Ринва,
«А ти на що сподівався?» — спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.
«Ось натальні таблиці для Матні та Опадла, — карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. — Я складатиму Ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня Ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?»
«Невідомо… Десь після Покладання Риз [79] , але точно не можу…»
«Тоді, — зітхнув радник третього рангу, — я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але…»
79
15 липня за новим стилем.
Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:
«Де тут у вас можна вимитися?»
Мацарат вказав на бічні двері.
Виходячи з кабінету, Анемподест почув — чи йому так здалося — трель глиняного свищика.
Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водопад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водопаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.
Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випорхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.
Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo [80] — ультрамаринове море.
«Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море».
«А ти ніколи не бачив моря?» — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.
80
Урочисто, широко (італ.).
«Ніколи», — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він вже бачив ці перекручені
«Невже це Свята Земля?» — спитав він незримого співбесідника.
«Це Вічна Візантія», — провібрувало у відповідь.
«За що ж я сподобився сюди попасти?»
«Поговори з Голомозим Драбантом».
«Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити».
«Поговори з ним. Ти заплутався».
«А чи схоче він розмовляти зі мною?..»
Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водопаду.
Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів: «Бабаматка?»
Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти [81] з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.
«Я Тітонька Матрікс», — назвалася товстуха й додала:
«Одягайся… Свій гороскоп ти проспав».
Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі [82] й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трапляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.
81
Високі (вище колін) військові чоботи 17—18 ст.
82
Рушниці 17-го ст. мали курковий механізм, подібний до механізму сучасних запальничок: зубчасте колесо вибивало іскру з притиснутого пружиною шматка піріту на пороховий лоток.
«Ходімо», — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.
У коридорі не було як ступити від лев'ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.
У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він впізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.
«Хто вона… була?» — спитав він у воїтельки.
«Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка».
«Вона була гарною…» — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво вжахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.
У дверях з'явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.
«Що скажеш, експерте?» — спитала Тітонька.