Імператор повені
Шрифт:
«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto [98] , що я — Модератор. Так?»
«Так», — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.
«Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile [99] ! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki [100] .
98
На підставі факту (лат.).
99
Заборонено! (італ.).
100
Тому там немає мистецтва (польс.).
«Так», — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».
«Тоді рушаймо!» — наказав старець.
Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…
Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.
Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:
«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».
«Чим?»
«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».
Модератор вдарив жезлом у ґонґ.
До нього підскочило двійко мартоплясів.
«Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену».
«Чи все приготовлено?» — спитав Модератор.
«Ще не подув гірській вітер», — пропищав один з Розумних Арлекінів.
«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.
Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.
«Мене кличуть Машканом», — відрекомендувався лівий Арлекін.
«А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами».
«Божими Весельчаками», — уточнив Машкан.
«Веселунами бути чинніше й правописніше», — не погодився Маццакан.
«Весельчаками чинніше!»
«Нехай», — вступився правий.
«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рога у дурнувату
Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста. «Чи розумієш ти цю мову?»
«Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».
«Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».
«Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче».
Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:
Потурначе Тартару, Де ж твоя торбинка? Ось дурна звірина Заступила шлях. На чатах поставлені Собачина й свинка. Розворож пістолем Пустотливий цвях. Потурначе Тартару, Вартових не бійся, Не дивись у торбу, А на Північ йди. Там припнуть до свашки Отвори обійстя, І спочинуть орди В золотій воді.«Молодець!» — сказав Машкан.
«Це було небуденно проспівано!» — сказав Маццакан. Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.
«Це — Мідний Паць», — пояснив Маццакан. «Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені», — додав Машкан.
Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:
«Я — християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана»,
«Шкода», — пропищали брати-Арлекіни. «Ще й як шкода», — почувся голос Марципанової Акробатки.
Брати-Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька ґранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:
«Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва зі співчуттям…»
«Шляхетність також має свої принади й переваги».
«Які ж?»
Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:
«Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки…»
«Ченчик безповажний!» — презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.