Імператор повені
Шрифт:
Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї із таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.
Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:
Веселу тілесну могилу для дива звичності й дива запізнення дасть нам лоно Твоє, Богине, і для наших бажань тиЗаслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам'яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.
«Ламія!» — прошепотів Аттик.
Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей — тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напівящірки-напівжінки з лев'ячою головою. До кам'яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.
Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.
«Де ж тут святиня?» — прошепотів Анемподест.
Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.
«Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд. Як її відшукати у цій темряві?»
Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало викрадену комедіантами Анемподестову власність.
«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.
«Воно чи не воно?»
Він заклав гребінь за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:
«Малий, ти де?»
«Помри!» — почулося за спиною.
Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знов зірвав з риштування голуб'ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламашту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.
Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само, як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели.
Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.
«Спробуйте доженіть!» — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.
«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.
За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв'язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.
«Розв'яжіть її!» — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.
«Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка [110] ! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія!»
110
Біля священного джерела Ефка знаходився найвідоміший Пальмірський оракул, у котрого довідувалися щодо призначень магістраторів.
«Прокляну вас іменем Ідейської Матері!»
«Ти не жрець!» — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий deus ex machina Сцени.
Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.
«А де ж птахи надвечір'я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.
«Я ж казала, що дурням щастить!» — голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.
Він відкрив очі й подумав:
«От цього ніяк не сподівався!»
Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев'ячі жуки привітали його повернення торохтінням.
«Ми перемогли?» — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.
«Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли».
«І що тепер?»
«Спробуємо зупинити садхузаґів». *
«А що буде з моїм світом?»
«Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва».
«Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності?» — звернувся він до Белітіс.