Музиканти сміються
Шрифт:
Брамс взяв перо і занотував перші такти Штраусового вальса «На чудеснім голубім Дунаї». Нижче зробив приписку: «На превеликий жаль, музика не моя. Йоганнес Брамс».
Не вельми талановита співачка запитала Брамса, що він думає про її концерт, котрий от-от має відбутися.
— А ви готові до концерту, мадам?
— О так! Може ви послухаєте мене зараз?
— Ні, ні,— жваво заперечив Брамс, — я лише хотів довідатися, чи
— Безперечно, але чого вас цікавлять ті дрібниці?
— Просто, якби ви не зробили цього, я радив би вам відмінити концерт.
Один німецький композитор написав пісню на слова Ф. Шіллера і попросив Брамса послухати його. Брамс прослухав пісню і сказав у задумі:
— Пречудово! Я що раз переконався, що цей вірш Шіллера справді безсмертний.
Якось Брамс, акомпануючи віолончелістові, грав фортіссімо і глушив свого партнера. Нещасний віолончеліст врешті-решт не витримав і заблагав:
— Прошу вас, трішки тихіше: я абсолютно себе не чую…
— Щасливець! — процідив Брамс крізь зуби.
Брамс терпіти не міг дилетантів, які частенько напосідали на нього, щоб він прослуховував їхні опуси. Композитор, аби позбутися їх, уживав усіх засобів. Якось Брамс зустрівся на сходах з молодиком, що ніс величезну в'язку нот. Молодик, не знаючи композитора на обличчя, звернувся до нього з проханням показати, де живе Брамс.
— Тут, на третьому поверсі,- відповів композитор і спокійно пішов собі далі.
Брамса запросили на обід до високого аристократа. Композитор прийняв запрошеним і, прибувши в замок, побачив там вишукано товариство.
Коли всі сіли за стіл, господар, бажаючи виголосити щось приємне для композитора, промовив:
— Панове, з нагоди присутності нашого уславленого Йоганнеса Брамса я звелів принести з моїх винних льохів найкраще вино. Це, так би мовити, «Брамс» серед моїх вин!
Трохи згодом господар запитaв у композитора, як йому подобається цей сорт вина.
— Взагалі непогано, — відповів Брамс, — але чи нема у ваших льохах ще й «Бетховена»?
Як відомо, О. П. Бородін приділив значно більше уваги хімії, аніж музиці. Крім того, він частенько захоплювався й іншими побічними справами: складав доповіді, звіти, перевіряв облікові книги тощо. Римський-Корсаков, коли приходив до друга, запитував:
— Олександре Порфировичу, чи написали ви?
Той з ледь помітною посмішкою відповідав:
—
— Що ж ви написали?
— Так от бачите, — показував Бородін на стіл. — Листи.
Римського-Корсакова такі жарти дуже дратували.
— А чи переклали ви, нарешті, половецькі танці?
— Переклав, — відповідав так само незворушно Бородін.
— Ну, хвалити бога! — зітхав з полегкістю Римський-Корсаков.
Та радів він завчасно.
— Я переклав їх з фортепіано на стіл, — пояснював серйозно Бородін.
Розповідають про випадок, що стався з Бородіним. Якось ідучи з дому і побоюючись, що за час його відсутності до нього може завітати хтось із друзів, він повісив на дверях записку: «Буду за годину». Повернувшись через деякий час, він помітив записку і був прикро вражений:
— Яка досада! А втім, нічого не вдієш — доведеться чекати…
І, зітхнувши, присів на лавочку, очікуючи… самого себе.
О. П. Бородін був дуже неуважний.
Якось запросив він до себе на вечір друзів. Грали його твори, вечеряли, розмовляли. Раптом Бородін встає, одягає пальто й прощається.
— Куди це ви, Олександре Порфировичу?
— Бувайте здорові, ніколи, вже й додому час — у мене завтра лекція…
Вибухнув сміх, і тільки тоді господар зрозумів, що він у себе вдома.
Бородін поїхав якось із своєю дружиною за кордон. Під час перевірки паспортів на прикордонному пункті урядовець запитав, як звати його дружину. Бородін, думаючи про щось своє, не зрозумів одразу запитання. Урядовець підозріло глянув на нього:
— Не знаєте, як звуть дружину?
В цю хвилину до кімнати ввійшла Катерина Сергіївна. Бородін кинувся до неї:
— Катю! Ради бога, як тебе звати?
Якось знатна дама запросила Марка Твена до своєї ложі і протягом усього спектаклю допікала його розмовами. Після вистави вона запропонувала:
— Може, наступного разу ми підемо на «Тоску»?
— О, це було б дуже цікаво! Я ще не чув вас у «Тосці».
Під час концерту одного відомого співака Марк Твен, сміючись, шепнув щось своїй сусідці. Після концерту він зайшов до вбиральні поздоровити артиста з успіхом, але побачив, як в того обличчя аж пересмикнулося.
— Вельмишановний пане, — ледве стримуючи лють, звернувся співак до письменника, — ви погано виховані. Я ніколи по дозволяю собі сміятися, читаючи ваші оповідання!