Музиканти сміються
Шрифт:
Після деяких вагань Енеску погодився. По дорозі він стрівся з відомим піаністом Гізекінгом. Посміхаючись, Енеску розповів йому про концерт, який має відбутися і несподівано запропонував:
Послухай, а чому б тобі не піти зі мною?
— Цікаво, а що там я робитиму?
— Ну, хоча б гортатимеш ноти!
Гізекінг погодився. Наступного дня в газеті з’явилась рецензія: «Досить дивний концерт довелося вчора слухати. Той, хто повинен був грати на скрипці, грав на роялі; той, хто повинен був грати на роялі, гортав ноти; а той, кому слід було б гортати сторінки, чомусь грав на скрипці».
Славнозвісний український радянський композитор Станіслав Людкевич, як справжній творець, заглиблюючись у свої думи, забуває про все інше. Через цю неуважність до дрібниць буденного життя він, кажуть, не раз потрапляв у прикре становище. Якось, іще до війни, приїхавши зі Львова у Стрий, він півтори години стояв на вулиці і чогось терпляче чекав. Виявилося: трамвая. На щастя, хтось співчутливо нагадав композиторові, що у Стриї трамваїв немає.
С. Людкевич мав виїхати до Коломиї на якісь музичні урочистості. Сів у вагон, поїхав… і вже досить далеченько схаменувся, що потрапив не в той поїзд і їде зовсім у протилежний бік. Коли композитор з великими труднощами додзвонився з якогось містечка до Коломиї, щоб пробачитися за вимушену затримку, його заспокоїли;
— Не хвилюйтеся, пане професоре, адже наші урочистості мають відбутися, як ми сповіщали, через два тижні. У вас іще багато часу!
Одного разу, в дожовтневий час, до директора галицького театру у Львові з'являється молода приваблива жінка і заявляє, що хотіла б тут працювати. Директор протягом цілої години перевіряє її голос, дикцію, танці, слухає уривки з різних п'єс і нарешті питає:
— А як ви називаєтеся?
— Курочка.
— Бачите, — відповідає директор, — щоб сподіватися на успіх у театрі, треба мати передусім популярне прізвище. От якби ви називались Заньковецька, я прийняв би вас негайно!
Визначний український письменник, фольклорист, музикант Гнат Хоткевич з палким ентузіазмом боров ся за відродження інтересу до бандури і нерідко говорив, що вона повинна посісти в музичному побуті не менш значне місце, ніж фортепіано чи скрипка. Якось один гімназичний учитель зауважив йому на це, що бандура все ж такії надто старий винахід для нового часу, Хоткевич відповів:
— Література теж дуже старий «винахід», але ж ми раз у раз вдаряємо в її струни!
— Гнате Мартиновичу! — звертається до Хоткєвича один з його приятелів. — Я забув, який це ви день найкраще любите святкувати — іменини чи день народження?
— Іменини та день народження своїх приятелів.
Львівський письменник Михайло Рудннцькин згадує про злигодні дореволюційного
Артист галицького дореволюційного театру Іван Рубчак свого часу був талановитим виконавцем ролі Івана Карася в «Запорожці за Дунаєм». Співав Рубчак від душі, так само грав, хоч інколи трохи що плутав. Через це про нього говорили:
— Рубчакові треба дозволити співати навіть у драмах, бо тоді слухачі не помітять, що він не знає напам'ять ролі.
На вечорі в день свого народження Чарлі Чаплін розважав гостей, імітуючи знайомих мужчин, жінок і дітей. Нарешті проспівав арію з італійської опери, причому виконав її чудово.
— Я не знав, що ви вмієте так добре співати, — зауважив хтось із слухачів,
— Я зовсім не вмію співати! — заперечив Чаплін. — Я тільки імітував Карузо.
У своїх спогадах Джордже Енеску писав: «Залишатися дитиною все життя — це чудова мрія, яку неможливо здійснити. Мені особисто довелось стати дорослим. В дитинстві батько часто казав мені: «Хоч помри, але будь людиною!» Я вижив і став нею».
Один композитор-початківець запросив Імре Кальмана на прем’єру своєї оперети. Після спектаклю початківець підійшов до шановного метра й запитав, якої він думки про твір.
— Бачите, — сумно сказав Кальман, — про свої власні творн я звик вислуховувати думки від інших.
Відомий диригент Леопольд Стоковський сказав після одного з концертів:
— Цей оркестр учинив переворот! Твір, в безсмерті якого я був переконаний, оркестр знищив за півтори години.
Коли Стоковський приїжджав до Парижа, він завжди відвідував маленький ресторанчик, господар якого частував диригента смачними стравами за незначну ціну. Якось Стоковський запитав:
— Чим я зобов’язаний вашій незвичайній люб’язності? Адже я не бідний.
— Я дуже люблю музику, — запально промовив господар, — і ради неї готовий піти на будь-які жертви.