Музиканти сміються
Шрифт:
Французький композитор Даніель Обор якось скалав Ріхардові Вагнеру:
— Минуло майже тридцять років, перш ніж я переконався, що не маю музичного хисту.
Здивований Вагнер запитав:
— І після цього ви кинули писати музику?
— Ні,— відповів Обер, посміхаючись, — адже тоді я був уже знаменитий.
Обер не любив, коли при ньому говорили про смерть.
— А все ж колись-то задзвонять і по вас.
— Нічого, я пущу це повз вуха, — спокійно відповів Обер.
Обер не любив іронізувати над старістю. Коли про це говорили в його присутності, він відповідав: «Так, важко бути старим, але до цього часу ніхто не придумав іншого засобу прожити довше».
Німецький композитор і диригент Людвіг Шпор приходив на репетиції своєї нової ораторії з восьмирічною донькою. Вона байдуже слухала всю його ораторію, але помітно збуджувалась, коли починала звучати фінальна фуга, Шпор вирішив вияснити в чому річ.
— Тобі подобається моя фуга? — запитав батько.
— О, ні, тату, — відповіла дівчинка, — коли музиканти починають цю фугу, я знаю, що ми незабаром підемо додому обідати.
Коли Карл Марія Вебер закінчив партитуру своєї опери «Вільний стрілець», він надіслав її Бетховенові, думку якого дуже цінував.
Бетховен ознайомився з партитурою і повернув її авторові з таким висновком: «Раджу більше опер не писати».
Вебер був глибоко вражений таким відгуком і незабаром, зустрівшися з Бетховеном, запитав:
— Невже моя опера така слабка і безпорадна?
— Ну, що ви, — відказав Бетховен, — навпаки! Я вважаю музику вашої опери настільки досконалою, що навіть не припускаю думки про створення іншої, більш довершеної.
Тільки тому я й ризикнув дати вам таку пораду.
Це сталося в Берліні. Відомий композитор Джакомо Мейєрбер керував репетицією своєї опери «Пророк». В одному місці музикант мав тихо вдарити в барабан. Він так і зробив. Але композитор зупинив оркестр і попросив ще більшого піано. Музикант ударив так тихо, як тільки міг, та й цього разу Мейєрбер не був задоволений. Почали знову. Тоді музикант сказав у вухо сусідові: «Зараз я зовсім не вдарю, подивимося, що він скаже». Після цього задоволений Мейєрбер похвалив музиканта: «Браво, тепер майже гаразд. Але спробуйте ще трошечки тихше!»
Мейєрбер був людиною м’якою і доброю. Він завжди щиро співчував людям, що нездужали. Знаючи цю рису Мейербера, Россіні при зустрічі завжди скаржився на своє нібито слабке здоров’я. Коли ж запитали, для чого він це робить, Россіні відповів:
— Я почуваю себе чудово, але мій друг так любить співчувати, що я не можу позбавити його цієї втіхи.
Коли славетному італійському скрипалеві-віртуозу Нікколо Паганіні передали запрошення англійського короля виступати при дворі за половину того гонорару, якого він вимагав, то Паганіні відповів;
— Навіщо такі витрати? Його величність король можуть послухати мене за значно меншу суму, якщо відвідають мій концерт.
Паганіні запізнювався на концерт. Найнявши візника, він попросив його їхати швидше до театру.
— Скільки вам за це заплатити?
— Десять франків.
— Ви жартуєте?
— І не думаю. Берете ж ви по десять франків з кожного, хто буде слухати вашу гру на одній струні!
— Гаразд, — відповів Паганіні,— я заплачу вам десять франків, але умова: везіть мене до театру на одному колесі.
Живучи в Болоньї, Джоаккіно Россіні написав революційну пісню, що закликала італійців на боротьбу за свободу проти австрійського іга.
Молодий композитор розумів, наскільки небезпечно залишатися в місті, окупованому австріяками, але й виїхати з Болоньї було неможливо без дозволу генерала. Россіні вирішив піти до нього й домогтися дозволу на виїзд.
— Хто ви? — запитав австрійський генерал. Композитор назвав перше-ліпше прізвище і додав:
— Я музикант і композитор, тільки не такий, як той розбишака Россіні. Я люблю Австрію і написав для неї патріотичний марш, котрий можуть розучити ваші військові оркестри.
Россіні віддав генералові ноти з маршем і одержав взамін перепустку.
Наступного ж дня марш було вивчено, і австрійський військовий оркестр виконав його на центральному майдані міста. Це була та сама революційна пісня.
Коли мешканці Болоньї почули знайому мелодію, вони були в захваті і тут же підхопили її. Можна собі уявити, як розлютився австрійський генерал, і як він жалкував, що композитор був уже за межами Болоньї!
Магістрат італійського містечка Пезаро прислав до Россіні делегацію, що повідомила про рішення встановити на головному майдані статую композитора.
— Скільки коштуватиме ця статуя? — запитав Россіні.
— Двадцять тисяч лір, — відповіли делегати.
— Було б значно ліпше, якби ви передали ці гроші мені, а я б з радістю й сам постояв на постаменті,— сказав композитор.
Гладкий індик, начинений трюфелями, був постійною ставкою в суперечці між Россіні та його друзями. Вигравши парі, Россіні чекав, що приятель розрахується з ним, Але дні минали, а приятель наче забув про свій борг. Нарешті Россіні не витримав і поїхав до нього:
— Як поживає індик? — запитав композитор.
— Ах, маестро, — відповів приятель, — ще не час для трюфелів.
У відповідь Россіні засміявся:
— Дурниці, любий мій! Ці чутки поширюють індики, які не хочуть, щоб їх начиняли трюфелями.