На каравелі "Улюбленець Нептуна"
Шрифт:
— Не знаю я ніяких твоїх кабельтових, — образився Володя, — а все ж ізняв би. Я, бувало, з татом ходив на полювання…
— З татом, з татом! — втрутився Коля. — Ти з ним і на “Росії” плавав, і на полювання ходив, скоро вигадаєш, що і в космос літав…
— Годі, хлопці, сваритися, — примирливо мовив Федя. — Знаєте, що мені Всеволод Петрович сказав? Як тільки море затихне, йдемо на шлюпках до Артеку.
— Та ну? — вигукнув зраділо Коля.
— На “Дельфіні” я за старшого.
Володя Рижков також спочатку зрадів, але потім зробив гримасу,
— Це ще, так би мовити, чи підемо… Нам у Бердянську теж багато обіцяли. Навіть гурток організували, показували, як аквалангами користуватись, а потім…
— А ось і підемо, — твердо сказав Кудряш. — Мало що там у вас було, в Бердянську. Всеволод Петрович не такий, щоб казати неправду. Він на кораблях далекого плавання служив, — вигадав Федя. — Під час війни торпедним катером командував. Йому ледве Героя Радянського Союзу не дали… Коли висаджували десант під Феодосією, він фашистський транспорт потопив… Я сам бачив у нього ордени Ушакова й Нахімова… І три медалі. Поранений був…
Спохватившись, що наговорив зайвого, Федя замовк. Вражені почутим, Коля й Володя не знали, що відповісти.
Повечерявши, всі зібралися біля вогнища.
Надворі швидко стемніло. Мерехтливими світлячками в небі спалахнули зорі. Повіяло прохолодою. Черговий біля багаття підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я на мить принишкло, немов розмірковуючи, що робити далі, а потім вистрибнуло з-під сухих віт і весело затанцювало, осяваючи обличчя піонерів, густий чагарник навколо, білі полотнища наметів.
— А, що, друзі, чи не заспівати б нам пісні? — запропонував Всеволод Петрович.
— Заспівати! Заспівати! — почулися радісні голоси. — Оту, що в таборі розучували.
— Гаразд, — посміхнувся вожатий. — Маша Нечипоренко, заспівуй.
З місця піднялася низенька чорноока, з ямочками на щоках, дівчинка і чистим, дзвінким голосом почала:
Понад кручами гірськими,
По полях і по гаях -
Скрізь шляхами гомінкими
Славна земленька моя.
Всеволод Петрович диригував, і діти дружно підхопили улюблену пісню:
Дороги, дороги, дороги-путі,
По кожній з піснями пройти я б хотів,
Побачить би землю, морями проплить
І друзів хороших в Артеку зустріть,
А потім би знову вернувся назад
До рідного міста, що квітне, як сад.
Багато чудових пісень того вечора проспівали піонери, сидячи біля вогнища. Співали про Батьківщину і про піонерську дружбу, про школу і юного бійця, що поліг у бою з ворогами…
— Молодці, гарно співаєте, — похвалив Всеволод Петрович. — А тепер давайте перевіримо,
Піонери замислились. Стало тихо. Тільки чути було, як десь далеко в морі загув пароплав.
— Довго думаєте, — підохотив дітвору вожатий. — Адже питаннячко просте…
— Я знаю… Я скажу! — схопився з місця Альоша. — Азбука із двох знаків є у пташок. У горобців… Цвінь-цвірінь…
Дружний регіт зустрів Альощині слова. Діти аж качалися від сміху, хапаючись за животи. Сміявся і вожатий. Тільки сам Альоша, не розуміючи, що викликало такий регіт, розгублено позирав на піонерів. Нарешті й він посміхнувся і, зніяковівши, став копирсати черевиком землю.
— Ну, годі, годі! — заспокоїв дітей вожатий. — Хай він помилився, але сказав, що думає. Хто ж правильно відповість? Невже ніхто не знає? Запитання дуже просте, особливо для моряків…
— Азбука Морзе! — поспіхом вигукнув Федя, боячись, щоб хто не випередив його.
— Правильно, — кивнув головою Всеволод Петрович, — бачу, є в нашому таборі моряки… А тепер ще таке питання: в якої з комах орган слуху знаходиться на нозі?
— Можна, я відповім? — піднесла руку Мата Нечипоренко.
— Скажи.
— У коника.
— Молодець, Машо…
— А ось який птах літає найпрудкіше? — крикнув Альоша, бажаючи й собі взяти участь у грі.
Звідусіль почулися голоси:
— Орел.
— Ластівка.
— Сокіл.
— Яструб.
— А от і ні! — голосно сказала Маша. — Щур. Він літає із швидкістю сто десять кілометрів за годину…
— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Володя Рижков.
— Я ще з п’ятого класу відвідую гурток юннатів, — просто пояснила Маша і, хвилинку подумавши, додала: — Нашу школу за кролівництво нагородили срібною медаллю Виставки передового досвіду в Москві.
— Ух, ти! — із заздрістю промовив хтось.
Всеволод Петрович глянув на годинник.
— Ну, друзі, пора спати.
— Ще рано. Ми не хочемо спати! — загукали піонери, але вожатий наполіг на своєму:
— Ні, дисципліна передусім. Завтра підемо збирати лікарські трави. Здаватимете все Маші Нечипоренко… А зараз спати. На добраніч.
Скоро в таборі запанувала тиша. Натомлені за день піонери міцно заснули в наметах, і тільки двоє чергових біля вогнища пильно вдивлялися в шурхітливий нічний морок.
Розділ третій
Кудряш залишає табір
Маша стояла біля намету і з поважним виглядом приймала цілі оберемки лікарських трав, що їх підносили піонери. Федя підійшов одним із останніх, мовчки простягнув пучечок трави.
— Що це? — здивовано спитала дівчинка.
— Хіба не бачиш, — буркнув Федя, — трава, різна там белладонна, дурман…
— Та це ж папороть! — обурилась Маша.
— Папороть то й папороть, — пробурчав Кудряш. — Усі трави схожі між собою…
— Всеволоде Петровичу! — покликала Маша. — Погляньте, скільки Кудряш за вчорашній день трави назбирав.