На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Росін Веніамін Юхимович

Педро нахилився над Федею, криво посміхнувся, показуючи рідкі чорні зуби, і стукнув хлопчика пальцем по носі. Матроси навколо Феді зареготали: безглуздий жарт розвеселив їх.

Від болю, а ще більше від образи, на очах у Кудряша мимохіть виступили сльози. Хлопчик вирішив помститися над лиходієм і щосили вдарив Педро ногою в груди. Для того це було так несподівано, що матрос тільки зойкнув вражено й, безпорадно махнувши руками, навзнак грюкнувся на палубу. Його червоні сап’янові капці, промайнувши дугою в повітрі, шубовснули в барило

з водою.

Громовий регіт трусонув каравелу. Голосніше за всіх сміявся товстун-конопатник. Ляскаючи себе руками по боках, він аж захлинався від сміху, а його обличчя стало, червоним.

— Давно я не бачив такого стусана! — захоплено вигукнув один із матросів. — Комашка, а як ударив Педро!

Збагрянілий від люті, бризкаючи слиною й бурмочучи щось невиразне, Педро скочив на ноги. Очі його налилися кров’ю, багряний шрам на щоці став фіолетовий. Глянувши на перекошене обличчя розбійника, Федя мимоволі здригнувся. Тим часом Педро вийняв із піхов шаблю.

— Постривай! — зупинив Педро моряк у зеленій хустці. — Ти забув, що його можна збути за п’ять золотих.

— Забирайся геть, Альфонсо! К бісу золото! Клянусь Мадонною, я вб’ю його! Хлопчисько дорого заплатить за свою витівку… Він заплатить за неї головою.

Але тут втрутився боцман.

— Педро, — мовив він, — бранець твій, і ти можеш робити з ним, що захочеш. Та чи варт поганити руки? Для нього досить конопляного нашийника.

Педро хвилину стояв, роздумуючи, потім сказав:

— Ти маєш рацію. Я повішу його на реї. Альфонсо, давай вірьовку!

Спритно, немов мавпа, Альфонсо мерщій забрався на нижню рею грот-щогли й перекинув через неї вірьовку. Спустившись униз, він схопив Федю за руку і потяг до щогли.

— Зачекай, Альфонсо, я сам із ним поквитаюсь! — крикнув Педро і накинув хлопчикові на шию петлю.

Розділ п’ятий

Несподіваний порятунок

Саме в цей час відчинилися двері кормової каюти і на її порозі з’явився високий худорлявий чоловік з орлиним носом і суворими очима. На його брунатному, обвіяному морськими вітрами обличчі з невеликою чорною борідкою, застиг вираз незламної волі.

Одягнутий він був у зелений оксамитовий камзол, обшитий світло-рожевим фламандським мереживом. На грудях виблискував великий діамант, що висів на важкому золотому ланцюжку. За синім шовковим шарфом стирчали два кинджали з рукоятками із слонової кістки і величезний пістоль.

— Що за ревище, сто чортів вам у пельку! — вигукнув високий. — Спати не даєте.

— Тихіше, тихіше, сам Кривий Дієго прийшов, — пронеслося поміж матросів.

На палубі запанувала тиша. Педро навіть випустив із рук вірьовку.

“Капітан”, — вирішив Федя.

І він не помилився — це справді був капітан, хазяїн “Улюбленця Нептуна”. Пізніше Федя розпитував про капітана матросів, але дізнався дуже мало. Важко сказати, як дісталася Дієго у власність каравела і ким був він

раніше. Одні говорили, що він син знатного арагонського гранда, ховався від суду за вбивство свого дяді, замком якого мав заволодіти. Другі запевняли, що Дієго колишній офіцер королівського флоту, який програвся в кості і втік від кредиторів. Треті доводили, що колись він був піратом, нажив чимале добро і згодом, став купцем. Ніхто напевно не знав, ким був у минулому завжди похмурий і мовчазний дон Дієго, а сміливців, які б хотіли дізнатися біографію капітана, на каравелі не знаходилось…

Спираючись на червоного дерева палицю, оздоблену перламутровими інкрустаціями, трохи кульгаючи, капітан підійшов до щогли. Матроси мовчки розступилися перед ним. Капітан пильно глянув на хлопчика.

— Хто це? — ледве розтуливши тонкі губи, спитав Дієго.

— Ми їздили по воду, дон Дієго, Педро впіймав його на березі, — покірно доповів боцман.

— Чому ж я не знаю, якір тобі в бік, що на борту бранець?

— Мій капітане, який же він бранець! — виправдувався боцман. — Так, салака…

— Нічого собі салака! — хихикнув конопатник. — Коли б ви тільки, дон Дієго, могли спостерігати, як цей хлопчисько стусонув Педро! Не бачити мені більше рідної Гренади, якщо це було не найсмішніше видовисько в моєму житті! Капці Восьминога й досі мокнуть у барилі…

Заскреготавши зубами, Педро люто блиснув очима на конопатника.

— За цього стусана, — сказав боцман, — Педро хоче хлопчика повісити.

Почувши ці слова, капітан несподівано замахнувся палицею і вдарив Педро по голові. Той охнув і безсило звалився на брудні дошки палуби.

— Цей йолоп, — Дієго гидливо штовхнув ногою непритомного Педро, — знову порушує порядок на моєму кораблі. Він забуває, що я тут господар. Хлопчисько — син багатого вельможі, і я одержу за нього чималий викуп. Дещо перепаде й вам, коли здобудемо золото. Гроші всюди відчиняють двері. Маючи їх, ви ходитимете в парчі, їстимете із срібних блюд і питимете найкращі вина…

Намальована капітаном приваблива картина, певно, сподобалась матросам, тому що вони, затамувавши подих, жадібно слухали Дієго.

Федя глянув на натовп строкато одягнених людей і на жодному обличчі не побачив співчуття до себе. Перекошені, напівзвірячі посмішки, затуманені жадобою наживи очі… Так, від цих людей годі було чекати добра: заради грошей вони готові на будь-яку жорстокість, їм чужі були справжні людські почуття, тут панував закон вовчої зграї: правда на боці сильнішого! Від переможеного відверталися всі, навіть товариші. Жоден із них і пальцем не повів, щоб допомогти нещасному Педро, який так і не приходив до пам’яті від удару по голові. Навіть Альфонсо, його друг, не поспішив на допомогу.