На коні й під конем

Димаров Анатолий

— Так хто, діти...

Мені так і не судилося докінчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, заліпив мені обличчя.

Розлючений, кинувся я навздогін за Сонькою, а за мною побіг увесь «клас».

Сонька бігала, як коза. Коли ми, захекані, зупинилися, вона пританцьовувала на одній нозі, показувала язика і сукала дулі.

— Біс із нею, із Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарешті Ванько. — Ходімо догравати в школу.

Та я вже не міг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах

тріщав пісок, і я змушений був раз у раз спльовувати слину.

— Давайте краще купатися.

Вертався до річки і думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що ніколи не кидає уроку та не втікав з класу.

В ПОТІ ЧОЛА

З посірілого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося: сидимо ми у величезній печі, з якої щойно вигорнули жар. До того ж я і брат побилися, не поділивши іржавого, знайденого на попелищі гвіздка, і тепер сиділи у куцому затінку під сараєм, похнюплені та нещасні: нам було нудно.

— Хлопці! Гей, хлопці! Соньчина голова виросла над тином.

— Ідіть-но сюди.

Вона доти кивала гострим підборіддям, поки ми не підійшли до тину.

— Там Микола здурів!

— Де-е?

Нудьгу нашу наче вітром видуло.

— Тамечки, у ставку, — ковтаючи слова, квапилася Сонька.

Нам так захотілося побачити здурілого Миколу, що за хвилину ми вже були біля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зігнулася в три погибелі і почала скрадатися до греблі. Ми порачкували за нею.

Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м'яким ударили кілька разів по воді.

— Дивіться.

Микола стояв в очереті, спиною до нас, по пояс у воді, закотивши сорочку аж під шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, і від греблі по воді простяглася каламутна стежечка. В правій руці Микола тримав довгу палицю з повислою на кінці мокрою ганчіркою.

— Він рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергійко своє знайомство з Ваньком.

— Тс-с-с! — засичала на нього Сонька.

Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпіння. Врешті він, ляснувши востаннє ганчіркою, повернувся до берега і вийшов з води, весь покритий зеленою ряскою та рідким, стікаючим багном.

Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потім щось оббирати і вкидати до невеликого горнятка, що стояло біля штанів.

Ми звелися, як по команді, підійшли до Миколи.

Забачивши нас, він одразу ж присів, прикрив горнятко рукою.

— Ви чого сюди прийшли? — визвірився він. — Ану геть звідси!

Та ми й не думали кудись рушати.

Тоді Микола, насупившись, узяв горнятко й штани і почалапав вздовж берега. Відійшовши за сотню кроків, він поставив горнятко, прикрив його штанами і знову поліз у очерет.

— А що ти робиш? — врешті наважився я.

Микола мовчав.

— Пхі,

ще й мовчить! — заспівала Сонька. — Здурів, та й мовчить!

— Сама ти здуріла! — не витримав Микола. — Я п'явки ловлю.

— П'явки?!

Замість відповісти, Микола поважно вийшов на берег і знову почав обдивлятися свої ноги.

— Бач, не взялися, — розчаровано пробубонів він. — А там бралися.

— Навіщо тобі п'явки?

— Гроші заробляю. На ножика складаного.

— Хто ж тобі за них гроші дасть?

— В аптеці, — відповів поважно Микола. — Нам учителька вчора з книжки читала... В аптеці за них гроші платять.

Не повірити Миколі ми не могли: коли вже вчителька, та ще й з книжки!.. І не встиг Микола обчистити з себе жабуриння, як Сонька, задерши спідничку, рушила у воду. Микола теж поспішив слідом, боячись, щоб вона не перехопила у нього здобичі. А я все ще тупцявся на березі. П'явок я не боявся, бо не раз доводилося відривати їх від литок, коли бродив по очеретах. Але тоді вони чіплялися самі по собі, коли я й не знав...

— А де ж та аптека?

— В Миронівці.

— І за них гроші дають?

— Ото дурний, не вірить! Та вчителька ж читала!.. От куплю ножика складаного, повіриш тоді!

— Та хай не лізе, нам більше буде! — вигукнула Сонька, і я відразу ж поліз у воду.

Сергійко теж почав був скидати штани, але я прикрикнув на нього: ще втопиться, дурний, на мою голову.

Не можна сказати, щоб то було приємне заняття: стояти й чекати, поки якась п'явка учепиться тобі в литку чи вище. Але на що людина не йде заради свіжої копійки! І ми стояли, наче апостоли, доки не синіли губи, а потім обережно вилазили на берег.

Здобич складали в Миколине горнятко, вирішивши, що ловити будемо докупи, а потім чесно поділимо гроші.

Прийшовши додому, Микола заховав горнятко під піл. Увечері, коли погасили каганець, всі п'явки якимсь побитом повилазили на волю. Мати з батьком спали на долівці, і Микола прокинувся серед ночі від материного переляканого крику. Батько голосно чортихався і ляскав себе поза пазухою, віддираючи якусь нечисть, що повпиналася в тіло.

Дісталося ж на горіхи Миколі, коли засвітили каганець і знайшли оте горнятко! Мати скаржилася на бога, що послав їм до хати отакого харцизяку; батько лупцював гаспида пужалном і бажав, щоб йому стільки сліз відлилося, скільки з нього за цю ніч виссали крові п'явки.

Та Микола мужньо стерпів і цю халепу, як терпіли ми і болючі «курчата» на ногах, і пекельне сонце, що під ним треба непорушно стояти, чекаючи на п'явки. Сільські діти, ми добре знали, що кожен шмат хліба, кожна копійка дістається тяжкою працею, в поті чола, а не падає до рота, наче груші з верби.