На коні й під конем
Шрифт:
Ось воно!
— Громадяни, приготуйте квитки!
Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.
— Що, безбілетник?
Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак
— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.
Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!
— Ще один є!
Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:
— Хто там ногу викручує?!
Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–німку з чоботом кулею вилітаю з–під лавки.
— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.
У купе набивається повно цікавих.
— Що там таке?
— Чобіт украли! Роззули на ходу!
— Який чобіт? «Зайця» впіймали!
— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?
Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький «заєць», інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.
Тут повнісінько спійманих «зайців». Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:
— Закурить є?
— Немає…
— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!
Очі в хлопця злодійкуваті, обличчя в ряботинні, ніс так і посмикується. Підсідає ще ближче, цікавиться:
— Де ти живеш?
Я сказав.
— Так і я ж живу поруч! Слухай, давай підривати…
— Що підривати?
— Утікати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, і мене звати Толькою!
Новий знайомий мені дедалі більше подобається. До того ж у мені пробуджується надія, що вдасться якось порятуватись. «Більше ніколи не поїду «зайцем»,— даю собі клятву. — Якби тільки вдалося втекти!»
А поїзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось і нашу минули, попереду вузлова станція, де нас одведуть у міліцію.
— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посередині. Як смикну за рукав — кидайся під вагон.
— А як упіймають?
— Та вони й ловити не будуть: інші розбіжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.
Ось
— Ану виходьте!
Я іду слідом за товаришем.
Тільки ми ступили на перон, він смик мене за рукав та під вагон.
— Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи!
Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попід одним ешелоном, другим… Скотились із насипу в молоді сосонки, аж затріщало.
Ух, здається, втекли!
Лежимо, ніяк не можем оддихатись.
— А ти що думав? Зі мною не пропадеш! — одсапується мій товариш.
— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.
— Додому? Та простіше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панів. Стрибати на ходу вмієш?
Відповідаю, що вмію. Раз якось стрибнув, то три дні одпльовувався: так наївся піску.
— Вибирай тільки, щоб насип був високий та піщаний. Тоді швидкість не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — сміється хлопець, — і мотай…
Ми таки сіли на товарний поїзд і їхали, «як пани». І я таки «мотонув»: покотився з височенного насипу так, що перемішалися земля й небо, тільки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозі, а то була б смерть і пенькові, й мені. Потім звівся і довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля і йшло обертом сонце.
Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залізничної колії — співали, видзвонювали блискучі, натерті важкими колесами рейки. І десь удалині, в лісовій гущавині, завмирало лунке чахкотіння, танув кучерявий димок.
Нещодавні пригоди, що сталися зі мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячій долоні — чесно зароблені сорок сім копійок. А попереду ж іще стільки поїздок до міста й назад!
Заячі вуха мої, досі прищулені, знову підіймаються вгору. Я збігаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, і на весь ліс заводжу популярну пісню про льотчиків:
Мы рождены, чтобы сказку сделать былью,Преодолеть пространство и простор,Нам разум дал стальные руки — крылья,А вместо сердца — пламенный мотор!Тор! Тор! Тор! Трум–ба–бум–ба–тор!Парашутна вишка стояла недалеко від Палацу культури залізничників, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу і вузенька вгорі — там, на п'ятачкові, ледь вміщалося двоє людей. Ото звідти й стрибали.
Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, і в животі моїм аж холоне, і ссе під грудьми од самої думки, що доведеться звідси стрибати.