На коні й під конем
Шрифт:
І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.
— Хочу справжніх! Хочу млинців! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!
ПО ДРІЖДЖІ
— Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки дивися, щоб одна нога була тут, а друга —
У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці немає цукерок, а в мене — постійного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: гроші — є гроші і не кожна копійка призначається на цукерки.
— Та не забудь — дріжджі! Чуєш — дріжджі! — кричить услід мама.
Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за маленького вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час повторюю:
— Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!
Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, помічаю Ванька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на сорочці — ще більше латок.
Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить.
Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша.
Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
— Що ти робиш?
Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.
— Нащо тобі ямка?
— Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько.
— Колодязь?
Дріжджі вмить вискакують із голови.
— Справжній колодязь? З водою?
— Еге, — стверджує Ванько. Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.
— Хіба це колодязь!
— Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще покопаю, і буде вода.
— А навіщо вона тобі?
— Буду воду брати. Вийшов за ворота — і є вода! А так — поноси оце відрище від криниці.
— А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнів. — Відро ж сюди не пролізе!..
— Я кухлем, — відповідає Ванько. — Ну, мені ніколи з тобою, — кидає він і знову береться за ніж.
Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться і собі покопати колодязь.
— Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!
Ванько поступається місцем.
Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.
Врешті Ванько каже:
— Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.
Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.
— Мені треба йти.
— Куди?
— Купити того... Ну, як його...
З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!
— Нічого, — втішає мене товариш. — Ти зайди в крамницю, подивишся і зразу згадаєш.
— Може, і ти підеш? — з надією дивлюся на Ванька: чомусь здається,
Ванько відразу ж згоджується. Бере відро і простує за мною.
В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.
— Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.
Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.
— Що то? — зацікавився і Ванько.
Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: «Драже».
«Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»
На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.
Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — «драже»? І навіщо вона мамі?
Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!
Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.
І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.
По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:
— Дивіться, у нас драже!
Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.
— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.
— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.
Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?
Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.
ПОХОРОН
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.
Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.