На коні й під конем
Шрифт:
З твердим отим наміром і заснув.
І я б таки засів за уроки і одержав би відмінну оцінку — одну, а то й дві, якби не Міля: підлізла до мене із своєю книжкою, наче її хто намовив. Я в цей день саме чергував: провітрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не міг не помітити, що Міля — дзвінок, не дзвінок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нічого не бачить, не чує.
Цікаво, що вона там читає?
— Ти чого не виходиш із класу?
Ледь одірвалася од книжки. Очі затуманені, нічого перед собою не бачить.
—
— «Агасфер».
— Цікава?
— Дуже цікава!
— Дай подивитись.
Міля неохоче розстається з книжкою.
Ежен Сю, «Агасфер», переклад з французької. Видано ще до революції — де її Міля відкопала? Зачитана так, що окремі сторінки зовсім не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цікава: нудні книжки цілі–цілісінькі.
— Дай почитати!
Міля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що їй самій дали на кілька днів і має повернути в суботу. Та мені вже здається, що я помру, як не прочитаю «Агасфера»!
— Хіба що не більш, ніж на два дні, — каже нарешті Міля. — Я сьогодні закінчу, а ти щоб у п'ятницю приніс… Встигнеш прочитати?
— Встигну… День і ніч читатиму!
Ніс книжку додому як найдорогоцінніший скарб. Не разом із підручниками, а під пальтом, на грудях. І коли б не зима, коли б не сніг, читав би її вже по дорозі. Щоб не марнувати дорогоцінного часу.
Вдома відсунув підручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.
Що то була за книжка, якби ви знали! Два дні прожив, як у тумані…
Отож з усього тижня лишилася тільки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нічогісінько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понеділка?..
Та моїм благородним намірам не судилось здійснитися і наступного тижня: якраз у понеділок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрії. Із трьох задачок я розв'язав тільки дві, та й то в одній припустився помилки. За що й отримав посередню оцінку.
До того ж Марія Федорівна записала в щоденник зауваження: пустував на уроці. Я й не думав пустувати, надув тільки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.
Я мав намір, як тільки подзвонять і Марія Федорівна вийде з класу, підкинути його комусь із дівчат.
А Мишко раптом лясь мене по руці, чортик випорснув та и заголосив «ува! ува!» під ногами у вчительки.
Марія Федорівна саме декламувала найулюбленіший свій уривок із «Фата моргана», отой, де ідуть дощі й холодні осінні тумани… Якраз коли вона запитала з трагедійним надривом у голосі: «Де небо? Де сонце?..» — чортик і закричав їй у відповідь, мовби й справді тужив за небом і сонцем.
Клас тихенько сміявся — не було смішно тільки мені…
В цей вихідний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пиріжки — тільки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензії: розумів, що сам винен. Хоча, якщо розібратись, то ніякої особливої вини моєї й не було.
Адже я так хотів стати відмінником!
ОСТАННІЙ ШКІЛЬНИЙ РОЗДІЛ
У нашому класі що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко,
Ну, ми його й провчили: я і Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко і поготів.
Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. І кожному, хто вбігає в клас, кричимо, щоб не чіпав: то для Калюжного гостинець.
Аж ось і Калюжний. Побачив пакунок, розігнавсь та й буц! — щосили носком. Хотів, мабуть, зафутболити під стелю. Тільки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.
Ото щоб знав, як задаватись!
Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев'ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали ми його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Дівчата її обняли, шепочуть, втішають, а Василь одвів мене вбік, запитує:
— Ти мені писатимеш? Про хлопців, про дівчат і… Ніну?
Сказав, що писатиму.
— Ти справжній друг! — вигукнув Василь і потис гаряче руку.
І я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу більше віршами, бо прозою нецікаво, та й подій якихось особливих немає, а у віршах щось та й вигадаєш незвичайне.
У мене ж була пристрасть, яка не згасала усі шкільні роки і часто–густо заважала в навчанні. Я багато читав, жадібно поглинаючи все, що тільки потрапляло під руки. Мамі ніколи було стежити за тим, які книжки я ковтаю, тим більше, що вже десь із четвертого класу я затямив, що зовсім не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я підійшов після того, як, іще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — інспектора з району, що я читаю, дістав та й показав йому грубу книжку. В інспектора брови полізли на лоба, коли він прочитав заголовок: то була «Повія» Панаса Мирного.
— І багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцікавився він.
— Уже дочитую.
— Що ж ти тут зрозумів?
— Усе.
Я вже збирався розповісти інспекторові, про що там написано, але мама вчасно заткнула мені рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть і не смів більше приносити без її дозволу ніяких книжок до хати.
— Де ти її взяв?
— У клубі. Їх там навалом лежить…
— Щоб більше й ноги твоєї там не було! А цю книжку я сама однесу…
Спантеличений, вийшов із хати. Ніяк не міг зрозуміти, чому так здивувався інспектор, побачивши книжку, і чому так розгнівалась мама. Адже нічого такого я в повісті тій не помітив, хіба щось у самому кінці. Напевно, що так, раз мама не дала мені дочитати.