На коні й під конем
Шрифт:
— Це що! От спробуйте при повній викладці та на сорок кілометрів. Отоді тата–маму згадаєте!
Дехто уже й носа повісив, що не така військова служба легка та приємна, як досі здавалося.
Врешті дійшли. Попереду, в широкій долині, — Дзигівка, а по ліву руку — двоповерхові з червоної цегли казарми. Триста сімдесят перший стрілецький полк — наш дім, наша хата.
— Праве плече вперед!
Наша сяк–так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота.
— Приставити ногу! Можете
З учорашнього дня — два найяскравіші спогади: як набивали матраци і як потім вечеряли.
Матраци роздали прямо в колоні. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували: «Кругом!» — повели геть із двору, наказавши лишити на місці речі.
Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, і ми обліпили ті скирти, як миші.
Смугасті ковбаси здавались бездонними. Але ми таки їх натовкли соломою.
Потім нас знову вишикували і повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собі довгі смугасті лялечки.
Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кімнату з двома рядами двоповерхових ліжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору:
— Цур моє!
Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потім нас водили вечеряти. Хоч ми, натомлені, хотіли одного: спати.
А рано–вранці:
— Під–йом!
Не встигли вдягтися та ліжка заслати, як нова команда:
— На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: місяць не їли?
Їсти то їли, та не звикли так поспішати.
Сунемо вниз із другого поверху. Спотикаємося, напівсонні, на сходинках.
Надворі темно, холодно: бр–р–р! А ми в самих спідніх сорочках: вітер так і пронизує.
— По два — шикуйсь!
Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зігрітись.
— Напра–во! Бігом арш!
Побігли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повільніше. А помком–взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бігу командує:
— Не відставати!
І командири відділень, теж голі по пояс, дружно за ним:
— Ногу! Ногу!
Повітря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кінь. Повернув у ворота.
Біжимо з останніх сил, а нам назустріч повертаються групи військових. Теж біжка.
— На місці кроком арш! Ать–два! Вище ногу!
Куди ж іще вище? І так задираєм, аж суглоби тріщать!
— Взво–од, стій!
Стали. Тільки тепер помітили річечку, що стрибає по кам'янистому дну.
— Скидай сорочки!
Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повні пригорщі, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко підступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига!
— Хай дурніші
— Молодець! — хвалить його командир відділення. — От беріть приклад з нього!
Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повітря, ухкаю не згірш од Мишка.
— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не первина!
Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втираємося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.
— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажіть рушники!
Скочили! Рушники ж сухі–сухісінькі. Не догадались, дурні набиті, змочити у воді.
— Та–ак… — І до командира відділення. — А ви куди дивитесь? Ану нахиліть їх по черзі!
Командир відділення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина тріщить. І Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.
— Ясно, як треба вмиватись?
Мишкові ясно. Витирається, аж рушник миготить.
— Давайте й цього!
Тверда долоня лягає мені на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у річку, кричу, що вмиватимусь сам, а ті, що вже вмилися, сміються, аж присідають. Безплатний, бач, цирк!
У помкомвзводу не пригорщі — відра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.
— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.
Назад біжимо, й підганяти не треба.
Після сніданку повели всіх у лазню, а звідси знову строєм.
Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю підошвами, на ходу рівняємо ряд. Назустріч трапляються червоноармійці, міряють нас глузливими поглядами, кидають уїдливі репліки. Ми й самі розуміємо, що являємо жалюгідне видовище: в цивільному одязі, не стрій, а отара.
Ось пройшов наїжачений гвинтівками взвод: з піснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услід, і нас печуть заздрощі.
— Як ти думаєш: нам скоро гвинтівки дадуть?
— Запитай у командира.
Нарешті дійшли до одноповерхової приземкуватої споруди з маленькими загратованими віконцями. І поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:
— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!
Оте «арш» лунає, як постріл: несподівано й різко. Ми аж здригаємось.
Заходимо досередини. Нас ведуть у кінець довжелезного складу. Тут стоїть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зріст, розмір взуття, наказує зняти кепку чи шапку і натренованим оком прикидає, яка в кого голова.