На Кожум'яках

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Євдокія Корніївна. Чо­го в моєї Євфро­си­ни тiльки не­ма! Од­но­го зо­ло­та на­ку­пи­ли…

Євфросина. Го­дi-бо, ма­мо! Є ж охо­та роз­ка­зу­ва­ти!

Сидір Свиридович. Про ме­не, хоч i до за­ручин. За мною дi­ло не ста­ло. Тiльки, ма­буть, у на­шої Євфро­си­ни й зо­ло­то­го перс­ня не­ма. Во­на та­ка мо­ло­денька! Об тiм ще й не ду­ма­ла й не га­да­ла.

Євдокія Корніївна. Де там не­ма! Ще по­за­то­рiк ку­пи­ла.

Сидір Свиридович.

Ко­ли є перс­нi, то й по­мi­няй­тесь, дi­ти, не­хай ми, ста­рi, на ста­рос­тi лiт на­тi­ши­мось ва­ми.

Євдокія Корніївна ви­но­сить з кiм­на­ти перс­тень i на­дi­ває Євфросинi на па­лець; Гострохвостий i Євфросина мi­ня­ються перс­ня­ми.

Сидір Свиридович. Ко­ли так доб­ре скла­ло­ся дi­ло, то й за мо­го­рич. Пок­ли­ка­ти б, ста­ра, сест­ру Гор­пи­ну.

Гострохвостий. (як опе­че­ний). Ой, не тре­ба! Во­ни з Олен­кою те­пер на­то­ми­лись: ма­буть, вже сплять.

Євфросина. Не­на­че зро­ду не ба­чи­ли тiт­ки! Ска­за­ти прав­ду всiм у вi­чi, ме­нi б не хо­тi­лось, щоб моя тiт­ка бу­ла на моїм ве­сiл­лi. Во­на тут на­шу­ро­бу­рить так, що ме­нi бу­де со­ром пе­ред моїми пан­сi­онськи­ми под­ру­га­ми.

Гострохвостий. Який у вас ве­ли­кий ро­зум. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я тiльки стою та ди­ву­юсь, вит­рi­щив­ши очi. Отак i ме­нi здається, як вам. Чи не мож­на б бу­ло нам по­вiн­ча­тись хоч би i сiєї не­дi­лi, щоб Ска­ви­чи­ха i не про­чу­ла про те?

Сидір Свиридович. Тро­хи бу­де швид­ко. Та тре­ба ж i доч­цi сук­ню бi­лу по­ши­ти.

Євдокія Корніївна. Вже го­то­ва й сук­ня, й бi­лi че­ре­ви­ки ку­пи­ла я са­ма. Тiльки взя­ти в лав­цi бi­лi тря­суч­ки на го­ло­ву та де­що до сук­нi поп­риш­пи­лю­ва­ти, та хоч i завт­ра до вiн­ця.

Гострохвостий. Ото й доб­ре! То й по­вiн­чаємось у не­дi­лю.

Всі. Хоч i в не­дi­лю. Нi­чо­го нам одк­ла­да­ти.

Завiса па­дає

ДIЯ П'ЯТА

Двiр Ряб­ка; на дво­рi стоїть ха­та з ган­ком; нап­ра­во - бар­кан з бра­мою i хвiрт­кою, на­лi­во, пiд го­ру - сад, об­го­род­же­ний ти­ном. Далеко вид­но го­ри, на го­рах - Анд­рiївська церк­ва, Де­ся­тин­на, Со­фiй­ський со­бор.

Сонце на за­хо­дi.

ВИХIД 1

Химка сама.

Химка (за­мi­тає двiр мiт­лою). Дру­гим лю­дям не­дi­ля, а то­бi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi в сих ха­зяїнiв. Во­ни ве­сiл­ля справ­ля­ють, а ти ме­ти двiр у не­дi­лю, ще й пiс­ком по­си­пай, ще й зе­ле­ною тра­вою пот­ру­си, бо бач ве­ли­ка па­нi поїде вiн­ча­тись. Знаємо, з яких ви па­нiв. I я бу­ла б та­кою са­мою па­нею, як­би був жи­вий мiй чо­ло­вiк.

ВИХIД 2

Химка

й Сидір Свиридович.

Сидір Свиридович. Хим­ко? Пiй­май со­ба­ку та прив'яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не обiр­ва­ла якiй-не­будь пан­нi ве­сiльної сук­нi. (Вхо­дить у ха­ту.)

Химка. Хi­ба в ме­не со­ба­чi но­ги, щоб я за со­ба­ка­ми бi­га­ла?

ВИ­ХIД З

Настя, Ольга й Варвара.

Настя вхо­дить в хвiрт­ку i йде до ган­ку.

За нею вхо­дять Ольга й Варвара, уб­ра­нi по-ве­сiльно­му.

Ольга i Варвара (до Нас­тi). Доб­ри­ве­чiр то­бi! Пот­ри­вай лиш! Як ми ра­зом з'їха­лись, не­на­че змо­ви­лись.

Настя (стає се­ред дво­ра). Доб­ро­го здо­ров'ячка, мої до­ро­гi. (Цi­лується з обо­ма.)

Ольга (до Нас­тi). Як же ти гар­но уб­ра­лась! Зов­сiм, як до вiн­ця. Яка гар­на ма­те­рiя! (Ла­пає.) А по чо­му ар­шин?

Настя. Трош­ки до­ро­га ма­те­рiя: по два кар­бо­ван­цi пла­ти­ла.

Варвара (ти­хо). От­же й збре­ха­ла; я вже знаю, що пла­ти­ла по пiв­то­ра кар­бо­ван­цi.

Ольга (до Нас­тi). Для твоєї сук­нi ко­ли б не од­ки­нув­ся Гост­рох­вос­тий од своєї Євфро­си­ни.

Варвара. Я б на йо­го мiс­цi од­ки­ну­лась од неї й без то­го.

Настя. Вже й бе­ре! I де в йо­го тi очi бу­ли? Хi­ба ж у нас не­ма кра­щих пан­нiв. Сам як чор­ноб­ри­вець, а бе­ре со­ву.

Варвара. Вже й бе­ре! Нiс, як кар­люч­ка! (Смiється.)

Ольга. Очi, як ци­бу­ля. (Смiється.)

Настя. Од­на­че чо­го ж ми тут стоїмо? Хо­дi­мо в ха­ту.

Всі три. Хо­дi­мо! Хо­дi­мо! (Йдуть у ха­ту.)

ВИХIД 4

В хвiрт­ку вхо­дять два Митрополичі баси в сiр­ту­ках.

1-й бас. Та цей дом ме­нi по зна­ку. Я тут був з Ки­ри­лом та Та­ра­сом.

2-й бас. Чи доб­ре ж прий­ма­ли?

1-й бас. О, ще й як доб­ре! Ха­зяїн i ха­зяй­ка ду­же люб­лять пiс­нi i тро­хи нас на ру­ках не но­си­ли. Та тут ми гур­том ук­ла­ли в ко­пи ма­ло не двi вiд­рi го­рiл­ки. Он де Гост­рох­вос­тий на­ди­бав со­бi дiв­чи­ну! Ой бра­ти­ку, та тут нас жде ве­ли­ка ви­пив­ка. Спа­си­бi Гост­рох­вос­то­му, що поп­ро­сив нас на ве­сiл­ля. За те ж я йо­му так од­ка­таю апос­то­ла, що церк­ва бу­де дри­жа­ти!

2-й бас. Пiд­дам i я ба­сом жа­ру. Ну вип'ємо ж цього ве­чо­ра!