На краю Ойкумени
Шрифт:
Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.
Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення
Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.
Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.
На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.
Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.
Пандіона оточило тридцять ворогів із спрямованими на нього списами.
Охоплений шаленою люттю, юнак стрибнув уперед, бажаючи загинути в бою, — смерть здавалася йому порятунком… Але він не знав єгиптян, що мали тисячолітній досвід приборкання рабів. Воїни миттю розступилися і кинулися ззаду на Пандіона, який вистрибнув за коло. Хоробрий юнак був збитий з ніг і придушений тілами ворогів. Тупий кінець списа сильно вдарив його між ребра в нижню частину грудей. Вогненночервоний туман поплив перед очима юнака, дух йому перехопило. В цю мить єгиптянин звів докупи закинуті над головою руки Пандіона і з'єднав їх у зап'ястях дерев'яною, схожою на іграшкового човника річчю.
Воїни відразу ж дали юнакові спокій.
Бранців швидко зв'язали і погнали вузькою дорогою між берегом річки і полями. Молодий скульптор відчував страшенний біль: руки, підняті догори над головою, були защемлені в дерев'яній колодці з двома гострими кутами, які стискували кістки зап'ясть. Цей пристрій не давав змоги зігнути руки в ліктях і опустити їх на голову.
З бокової доріжки до групи Пандіона приєдналася друга партія бранців, потім третя, — число рабів зросло до двохсот чоловік.
Всіх їх зв'язали найбезжальнішим способом, руки були в таких самих колодках. Обличчя бранців були спотворені від болю, бліді і вкриті потом. Юнак ішов, наче в тумані, ледве помічаючи те, що було навкруги.
Але довкола лежала багата країна. Повітря було надзвичайно свіже і чисте, на вузьких дорогах панувала тиша, величезна ріка повільно несла води до Великого Зеленого моря. Пальми ледве хитали верхівками під легеньким північним вітром, достигаючі зелені поля невисокої пшениці чергувалися з виноградниками і фруктовими садами.
Вся країна була величезним
Пандіон не міг роздивлятися на всі боки. Він брів, зціпивши зуби від болю, повз високі стіни, що оточували будинки багатіїв. Це були легкі і стрункі будівлі на два поверхи, з вузькими і високими вікнами, над дверними нішами, обрамленими дерев'яними колонами. Білосніжні стіни, розмальовані складним візерунком яскравих і чистих фарб, виступали надзвичайно чітко в сліпучому сонячному світлі.
Раптом перед бранцями постала велетенська кам'яна споруда з прямими зрізами небачено товстих стін з великих брил каміння, притесаних навдивовижу правильно. Похмура і таємнича будівля, здавалося, простягшись, безмовно осідала на землю, тиснучі її своєю страшенною вагою. Пандіон пройшов уздовж ряду товстих колон, що непривітно сіріли на фоні яскравої зелені саду, що розкинувся на рівнині. Пальми, смоковниці та інші фруктові дерева чергувалися поміж собою, утворюючи прямі лінії, що здавалися нескінченими. Горби були вкриті густою зеленню виноградників.
В саду біля річки стояла висока і легка будівля, розмальована такими ж яскравими фарбами, як і інші будинки в цьому місті. Біля фасаду, зверненого до річки, за широкими воротами піднімалися високі, мов щогли, стовпи, на яких майоріли жмути стрічок. Над широким входом висів величезний сніжнобілий балкон, обрамлений двома колонами і прикритий зовсім плоскою покрівлею. По карнизу покрівлі йшов барвистий візерунок, в якому поєднувалися яскравосиня і золота фарби. Яскравосині і золоті зигзаги прикрашали верхню частину білих колон.
У глибині балкона, затіненого килимами та шторами, видно було людей в сніжнобілій довгій одежі з дрібно плісированої легкої тканини. Чоловік, що сидів у центрі, схилив над поруччям балкона голову, обтяжену високим червоно-білим убором.[39]
Варта, що супроводила бранців, і начальник, який пихато виступав попереду, вмить простяглися ниць. За помахом руки фараона — а то й був живий бог, верховний володар країни Та-Кемт — бранців вишикували одного за одним і почали повільна проводити перед балконом. Придворні, що товпилися тут же, напівголосно обмінювалися зауваженнями і весело сміялись. Краса палацу, розкіш одягу фараона та його близьких осіб, їх вільні гордовиті пози так разюче відтінялися спотвореними обличчями змучених бранців, що в душі Пандіона знялося люте обурення. Він майже не тямив себе від болю в руках, тіло його тремтіло, ніби в гарячці, закушені губи пересохли й запеклися, але юнак випростався, глибоко зітхнув і повернув до балкона гнівне обличчя.
Фараон щось сказав, звернувшись до придворних, і всі схвально захитали головами. Колона бранців поволі посувалась. Незабаром Пандіон опинився за будинком, у затінку високої стіни. Поступово тут зібрався весь натовп бранців, як і раніше оточений мовчазними воїнами. З-за рогу з'явився огрядний горбоносий чоловік з довгою палицею з чорного дерева, оздобленого золотом, а з ним — писар з дощечкою та сувоєм папірусу в руках.
Чоловік сказав кілька гордовитих слів начальникові варти, той зігнувся в низькому поклоні і передав розпорядження воїнам. Скоряючись рухові пальця вельможі, воїни грубо розштовхували натовп і відводили вбік тих, на кого показував сановник. Пандіона помітили одного з перших. Всього було відібрано чоловік з тридцять найсильніших і мужніх на вигляд. Їх негайно повели назад тією самою дорогою на край саду. Потім воїни погнали бранців уздовж низької стіни. Стежка ставала все стрімкішою і привела до величезного квадрата глухих стін, що стояли у видолинку між пшеничними полями. По товстих цегляних стінах у десять ліктів заввишки вільно походжали озброєні луками воїни. На кожному розі височіли намети з циновок.