На краю Ойкумени
Шрифт:
— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.
Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.
— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.
А що це за пакунок ти приніс?
Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.
Прийшла дружина художника — мати
Художник поклав обидві руки на плечі юнака:
— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.
Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.
Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.
Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.
По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.
— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!
Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:
— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?
— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.
— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.
— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі
— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто буває шкода його.
— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?
— Ні, не боюся, донька моя горда і
— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я, певно, був схожий на Пандіона…
— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши сивіючу голову Агенора.
Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.
Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий день ніхто не прийде в священний гай.
Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши зборки хітона, побігла.
Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля, опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на золотий пил.
Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по всьому гаю.
Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.
Праворуч серед стовбурів перед нею височіла сіра, обсипана хвоєю, скеля.
На галявину падав стовп сонячного світла, і сосни навкруги здавались вилитими з червоного золота. Сюди виразніше доносився рокітливий гул моря, — невидиме, воно безперервно нагадувало про себе низькими розміреними акордами.
З-за скелі назустріч Тессі вибіг Пандіон і притягнув дівчину до себе за простягнені руки, потім злегка відштовхнув її і пильно оглянув, ніби намагаючись увібрати в себе весь її образ.
Кучері її блискучого волосся тріпотіли навколо гладенького чола, вузькі брови здіймалися до скронь, ледве помітно переламуючись, і це надавало великим синім очам ледь вловимого виразу насмішкуватої гордості.
Тесса м'яким рухом одсторонилась від юнака.
— Не гайся, сюди скоро прийдуть! — сказала вона, ніжно дивлячись на юнака.
— Я готовий, — з цими словами Пандіон підійшов до скелі, розсіченої вузькою вертикальною печерою.
На вапняковій брилі стояла незакінчена статуя в половину людського росту з густої глини. Тут же були розкладені дерев'яні інструменти — вигнуті пилочки, ножі і лопатки.
Дівчина скинула синій хіматіон і поволі піднесла руки до застібок, що скріпляли зборки легкої тканини, розрізаної вздовж плечей.