На краю Ойкумени
Шрифт:
Коло рік і на узліссях трапляються руїни старовинних будівель, змурованих з величезних обтесаних каменів, очевидно, могутнім і вмілим народом. Проте зараз ніхто не живе біля руїн, тільки страшні дикі собаки виють у них при світлі місяця. По степу бродять кочовики-скотарі або бідні мисливці. Ще далі на південь живуть народи з сірою світлою шкірою,[118] які мають незліченні стада биків, але туди не заходив загін володарів слонів.
Пандіон і Кідого жадібно слухали вождя. Повість про голубий південний степ здавалася
Раптом вождь обірвав розмову.
— Ти перестав працювати, — посміхнувся він. — Тоді мені доведеться сидіти перед тобою ще багато днів!
Пандіон почав квапитись, та це, мабуть, було непотрібно: молодий скульптор відчував, що бюст старого вождя вдався йому, як ні одна річ раніше. Майстерність зріла в ньому непомітно й поступово, незважаючи на всі випробування, яких зазнав він; величезний досвід і спостереження в Айгюптосі не минули марно.
На. третій день Пандіон кілька разів порівнював обличчя вождя із своєю глиняною моделлю.
— Готово! — сказав він, глибоко зітхнувши.
— Ти скінчив? — перепитав вождь і, побачивши, що скульптор ствердно кивнув головою, встав і підійшов до свого зображення.
Кідого захоплено дивився на витвір Пандіона, ледве стримуючись, щоб не похвалити.
Одноколірна глина набрала всіх характерних рис владного, розумного і суворого обличчя, з твердими, висунутими наперед щелепами, широким похилим лобом, важкими губами і роздутими ніздрями товстого носа.
Старий ватажок неголосно гукнув когось, обернувшись до свого будинку.
На його поклик з'явилася одна з жінок, молода, з безліччю дрібних косичок, підрізаних чубком над бровами. Вона подала старикові кругле дзеркало з полірованого срібла, зроблене явно десь на півночі, що невідомо як потрапило в цей закуток Африки.
Вождь підніс дзеркало в простягнутій руці до щоки статуї і зосереджено почав порівнювати своє відображення з витвором Пандіона.
Пандіон і Кідого чекали, що скаже старик. Довго мовчав вождь, нарешті він опустив дзеркало і тихо сказав:
.— Велика сила людське уміння… Ти, чужоземцю, володієш цією силою, як ніхто в нашій країні. Ти зробив мене кращим, ніж я є,— значить, ти думаєш про мене добре. Я відплачу тобі тим самим. Якої б ти хотів нагороди?
Кідого підштовхнув Пандіона, але молодий еллін відповів мудрому старикові словами, що, здавалося, виходили з самісінького серця:
— Ось я весь перед тобою. У мене нема нічого, крім списа, подарованого мені…— Пандіон запнувся і поривчасто закінчив: — І мені нічого не потрібно тут, у чужій для мене країні… Ще є у мене батьківщина — вона так далеко від мене, але це найбільше моє багатство. Допоможи мені повернутись туди!
Приборкувач слонів поклав руку на плече молодого елліна батьківським жестом:
— Мені хочеться ще поговорити з тобою, приходь завтра разом з твоїм
Пандіон погодився. Старик знову покликав жінку, вона з'явилась на цей раз із скринькою, обтягнутою леопардовою шкурою.
Вождь вийняв із скриньки чималу торбинку і висипав з неї на долоню жменю великих, прозорих, як вода, гранованих каменів овальної форми. Незвичайно іскристий блиск їх привернув увагу Пандіона — кожний камінь немовби збирав у собі всю силу сонячного світла, залишаючись разом з тим холодним, прозорим і чистим.[119]
— Я завжди хотів мати такі очі,— сказав вождь, — щоб вони збирали світло життя, не змінюючись самі. Вибери кращі і встав їх.
Молодий скульптор послухався. Статуя вождя набула особливого, непередаваного вигляду. В сірій вологій глині сяяли на місці очей світлоносні камені,— від їх блиску обличчя сповнилося чарівним життям. Контраст, який спершу здався Пандіону неприродним, потім здивував його. Чим довше вдивлявся він, тим більшу гармонію бачив у поєднанні прозорих очей з темною глиною скульптури.
Учитель слонів був дуже задоволений.
— Візьми собі, чужоземний майстре, оцих каменів на спогад! — вигукнув вождь і висипав у жменю Пандіону кілька штук. Деякі з них були більші за кісточку сливи, — *— Ці камені теж з південних степів: їх знаходять там у ріках. Твердішого і чистішого, ніж ці камені, нічого в світі немає. Покажи на своїй далекій батьківщині чудеса півдня, здобуті володарями слонів.
Пандіон, подякувавши старикові, пішов, ховаючи на ходу подарунок у мішечок з каменем Яхмоса.
— Не забудь, приходь завтра! — крикнувшому старий вождь.
У хатині колишні раби жваво обмірковували, що дасть їм успіх, який випав на долю Пандіона. Надія на те, що вони незабаром знову вирушать у дорогу, дедалі міцніла. Здавалося неможливим, щоб володарі слонів не відпустили подорожніх і не показали їм вірної дороги.
У призначений час Пандіон і Кідого з'явилися біля будинку вождя. Старик поманив їх рукою. Друзі посідали коло ніг учителя слонів, стараючись стримати хвилювання.
Старик посидів якийсь час мовчки, потім заговорив, звертаючись зразу до обох:
— Я радився з іншими вождями, і вони згодні зі мною. Через півмісяця, після великого полювання, ми вирядимо загін на захід по цілющі горіхи і золото. Шість слонів підуть через ліс і далі у верхів'я великої ріки, куди треба йти сім днів звідси. Дай мені палицю, — наказав вождь Пандіону.
На землі старик накреслив берег морської затоки, що рогом врізувалася в суходіл, і Кідого стиха скрикнув. Вождь провів звивисту рису, що означала річку, яка розгалужувалася в кінці, і поставив у розвилку хрестик.