На краю Ойкумени

Ефремов Иван Антонович

— Ходімо за ними швидше, дорога далека, — заквапився Пандіон, але негр спинив друга.

— Пізно, зараз погасне зоря, і ми в темряві зіб'ємося з дороги, — сказав Кідого. — Краще підождати, поки зійде місяць, це буде скоро.

Каві і Пандіон погодилися і прилягли відпочити.

Розділ

восьмий

СИНИ ВІТРУ

У непроникній пітьмі завили гієни, тужливо заголосили шакали. Кідого нервувався, часто поглядаючи на схід, де попелястосірий просвіт неба над вершинами дерев провіщав, що незабаром зійде місяць.

— Я не знаю, є тут дикі собаки чи нема, — бурмотів Кідого. — Якщо вони прийдуть, буде біда. Собаки нападають дружно, всією зграєю, і перемагають навіть буйволів…

Небо все світлішало, нарешті скелі, що похмуро чорніли, засріблилися, дерева на степу виділились чорними силуетами. Зійшов місяць.

Міцно стискаючи списи, оглядаючись і прислухаючись, етруск, негр і еллін пішли на південь, уздовж скелястого пасма. Вони поспішали покинути похмуре місце битви, де за кущами і деревами валялися трупи слонів і бенкетували пожирачі падла. Виття позаду затихло, степ мовчав. Здавалося, все навкруги вимерло, — тільки швидка хода подорожніх порушувала нічну тишу.

Кідого старанно обминав густі гаї і чагарникові зарості, що тут і там височіли на степу таємничими чорними горбами. Негр вибирав дорогу посередині відкритих галявин, що біліли між заростями, як озера в лабіринті чорних островів.

Скелясте пасмо повернуло на захід, вузький гай притиснув подорожніх до скель. Кідого звернув праворуч і пішов довгою кам'янистою площинкою, що спускалася на південь. Раптом негр зупинився і, круто повернувшись назад, став прислухатись. Пандіон і Каві насторожилися, але жодного звуку не було чути навкруги. Як і раніше, панувала глибока тиша.

Кідого нерішуче пішов далі, прискорюючи ходу і не відповідаючи на тихі запитання етруска та елліна. Вони пройшли ще тисячу ліктів, і негр знову зупинився. Його очі при місячному світлі тривожно блищали.

— Хтось іде слідом за нами, — прошепотів він і припав вухом до землі.

Пандіон зробив те саме, а етруск залишився стояти, примруживши очі і намагаючись що-небудь розглядіти крізь сріблясту завісу місячного сяйва, що закривало далечінь.

Пандіон, притискаючи вухо до гарячого кам'янистого грунту, спершу чув тільки власне дихання. Мовчазна грізна непевність тривожила його. Раптом здалеку донісся слабкий, ледве чутний шум, переданий твердим грунтом. Звуки, все частіші, рівномірно повторювалися, як чіткі брязкаючі удари — клік, клік! Пандіон швидко підвів голову і враз перестав чути ці звуки. Кідого ще якийсь час припадав до землі то одним, то другим вухом, потім схопився, наче

підкинутий пружиною.

— За нами слідом іде великий звір, погано, що я не знаю, який. У нього кігті назовні, як у собаки чи гієни, — значить, це не лев, не леопард…

— Буйвол або носорог, — висловив гадку Каві. Кідого енергійно захитав головою.

— Ні, це хижак, — упевнено відрізав негр. — Треба рятуватись. Погано, що поблизу нема жодного дерева, — тривожно оглядаючись, шепотів він.

Перед ними простягалася щебениста рівнина. Тільки жмутки рідкої трави і невеличкі кущики стирчали на її схилі.

— Уперед, швидше! — квапив Кідого, і друзі обережно побігли, побоюючись великих колючок і тріщин у пересохлій землі.

А позаду, тепер уже зовсім виразно, чути було розмірений стукіт важких кігтів. Цей стукіт став частіший, і друзі зрозуміли, що звір теж прискорив біг і наздоганяє їх. Клік, клік, клік! — тупий брязкіт чути було все ближче.

Пандіон оглянувся і побачив високий силует, що, похитуючись, сірою примарою біг позаду слідом за ними.

Кідого крутив головою, намагаючись побачити десь попереду дерева, розмірити відстань і швидкість бігу невідомого звіра. Зміркувавши, що дерева ще дуже далеко і добігти друзі не встигнуть, негр зупинився.

— Звір наздоганяє, нам більше не можна залишатися спиною до нього, — загинемо жалюгідною смертю!.. — схвильовано крикнув негр.

— Треба битись, — похмуро пробурчав Каві.

Троє друзів стали поруч, повернувшись обличчям до грізної сірої примари, що наближалася в нічній тиші. Звір за весь час погоні ані писнув, і ця незвичайна для степових хижаків властивість найбільше лякала друзів.

Сірий розпливчастий силует ставав темнішим, його контури визначалися все різкіше. Не більше трьохсот ліктів лишалося між друзями і звіром, коли той притишив біг і пішов далі розмашистою ходою, упевнений, що намічені жертви не втечуть від нього.

Друзі ніколи не бачили такого звіра. Масивні передні лапи його були значно довші від задніх, передня половина тулуба дуже піднімалася над кряжем, спина була похила. На товстій шиї прямо сиділа важка голова з масивними щелепами і крутим опуклим лобом. Коротка світла шерсть рябіла темними плямами. На загривку і потилиці дибом стирчало довге жорстке волосся. Звір трохи нагадував плямисту гієну, але небаченого, величезного розміру: голова його була на відстані п'яти ліктів від землі. Широкі груди, плечі й загривок вражали своєю масивністю, могутні мускули випиналися буграми, а величезні криві кігті зловісно стукотіли, наганяючи страх.

Звір рухався якось дивно, нерівно, виляючи низьким задом і кланяючись важкою головою. Морда була опущена вниз так, що нижня щелепа майже притискалася до горла.

— Хто це? — глухо спитав Пандіон, облизуючи пересохлі губи.

— Не знаю, — розгублено відповів Кідого. — Ніколи не чув про таких звірів.

Звір раптом повернувся; великі очі тварини, спрямовані на подорожніх, засвітилися блимаючими вогниками. Звір обійшов праворуч людей, що стояли проти нього, потім знову повернувся до них мордою і зупинився. Закруглені вуха стирчали косо догори обабіч голови.