На розпутті
Шрифт:
Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго - аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.
– Нащо?
– подумав він.- Щоб грати плаксиві кумедії?
– Вагався який час.
А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.
– Чому б то й не піти?
– думав він, ідучи.- Чому б не піти, коли хочеться піти?
Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося
– Чому б і не так?
– голосно сказав він.- Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого - кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.
Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.
Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:
– А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?
Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:
– Скажу.
– Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?
Гордій на хвилину зупинивсь.
– Сказати яке?
– почав він повагом.- Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.
Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.
– Уже два? А то було одно?
– Було одно, а тепер два.
– Скажи!
– Одно скажу, а друге - ні.
– Чому?
– Так...
– Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..
Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.
– І нащо це намисто? Тільки ховає!
– думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:
– Не сердься, моє любе!
– А ти кажи!
– відмовила вона.- Тоді й не сердитимусь.
– Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...
– Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?
– Нема! Та й нащо батько-мати?
Нащо батько-мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять?– А друге?
– спиталася Орися.
– Друге?.. Другого я не скажу.
– Чому?
– Тому... тому... тому, що ти розсердишся.
– Гордієчку, ій-бо, не розсердюся - тільки скажи!
– І не проженеш мене від себе?
– Ні!
– Ну, коли так...- у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.- Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.
Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:
– Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!
– Хто ж та дівчина?
– спиталася Орися тихо-тихо.
– Ти!
Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:
– Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?
– Чому?
– прошепотіла Орися.
– Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.
Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка
– Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?
– Не любиш?
– Ні.
Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.
– Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!
Кохані слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки...
А вгорі над їми спліталися зелені віти, і листя тихо шуміло; сонячний промінь іноді пробігав крізь його, край неба блакитного видко було... Орисині руки обнімали Гордія за шию, її уста шукали його уст..
ХІІІ
Минуло два місяці. Клопоту й турботи за ці два місяці було багато. Гордій зовсім посварився з радівською громадою. Щобожого дня зчинялася якась історія.
Гордій позивав Голованя з синами за те, що рубали вони ліс, а Олійниченко та об'їзний, що їх побито. Але ж свідків, що бачили б, як бито, не було - на суді виявилось тільки те, що обвинувачені не давали сокири. Суд одкинув Олійниченків та об'їзного позов, а за ліс присудив до тюрми і синів, і батька, що сидів уже там за те ж. Засуджені пожалілись на присуд, а через три дні після суду Гордія збуджено вночі грюкотом у двері та криком:
– Пожежа!
Гордій нашвидкуруч одягся й вибіг. Економічні комори, що були на другій половині двору, палали. Вогонь обхопив усю велику комору і перекинувсь уже на меншу. Вогняні язики високо знімались угору в темному повітрі. Народ метушивсь коло будівлі, але тільки кричав, а нічого ще не робив. Гордій кинувсь туди:
– Пожарку! Швидше! Запрягайте коні!
Кілька чоловік побігло запрягати пожарку. Поки вони добігли, поки притягли пожарку, поки привезено води - всі чотири комори були в полум'ї. Можна було боятися, що вогонь перекинеться на економічні хати і на Гордіїв будинок. Гордій звелів кільком чоловікам позлазити на хати і гасити іскри, а сам почав порядкувати коло комор. Але тут робити не було вже чого. Вогонь обхопив усе, і однією пожаркою можна було тільки гратися. А надто що всі наймити якось надзвичайно ліниво та неохоче бралися до діла. З Радівки не прибіг ніхто, і навіть волость не висилала своєї пожарки. Гордій бачив, що комор не оборониш, і силкувався тільки не пускати вогню на хати та на будинок. Він звелів половині всіх людей лізти до тих, що вже були на хатах, і поливати їх, не перестаючи. За годину від комор зостався самий жар. Тоді тільки приїхала пожарка з Радівки, але коло неї було всього двоє людей. Вони заходились укупі з Гордієвими наймитами заливати недогарки, і ця робота тяглася аж до світу. Тільки вже як зовсім розвиднилось, Гордій, поставивши варту, пішов одпочити. Але заснути не міг - через лад уже велике вражіння було від усього того, що він зараз бачив. Пригадував собі все, що сталося, і зло більше та більше обнімало його. Йому жалко було не грошей, хоча шкоди було на кільки тисяч рублів. Думав про інше. З уривкових розмов проміж своїми наймитами він цілком упевнився (перш тільки догадувавсь про це), що його підпалено. Певне хтось із радівців, бо ніхто інший не мав з їм суперечки. Не дурно ж із Радівки, що була за яких двісті ступнів од панська го двору, не прибіг ніхто на поміч, а пожарка приїхала на сміх на кінець. Гордій певний був, що вся радівська громада спочувала не йому, а тому, хто підпалив. І в його в грудях, уставало зло на радівців.