На розпутті

Грінченко Борис

Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував,

що не може не помститись, але як - не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.

– Нехай буде, що буде!
– казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла - чула тільки, що про неї та про Раденка.

– Розібрали?
– спитався пристав, прочитавши.

– Ні!
– як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

–  Розібрали?

– Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

–  Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

–  Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать!
– гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

–  Ну, розібрали тепер?
– уся громада відмовила знов:

–  Ні!

–  А, скоти!
– вилаявся становий.- От я вас навчу розбирать!

Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.

–  Простіть, пане,- ми люди темні - де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?

–  Та вже ж!

–  Так вона наша, з діда й з прадіда наша.

–  Була ваша, а тепер - ні!
– відмовив становий.

–  Ні, вона була наша й тепер наша!
– відказав йому дзвінкий Андріїв голос.- Наша буде!
– додав він, виступаючи з громади.

Становий так і стрепенувсь.

–  Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!

Ніхто й не ворухнувсь.

–  Та що це тут?
– скрикнув становий, збуряковівши.- Де староста? Старшина?

Але і староста, і старшина на той час десь зникли.

–  А, ви так! Я ж вам! Іди сюди!
– крикнув він на Андрія.

–  Чого?
– спитався той.

–  Іди сюди!

–

 Чого?

–  Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!

Громада не ворухнулась.

–  Та що це - бунт?
– ще раз спитався становий.

–  Не бунт,- скрикнуло кільки голосів,- а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.

–  Ах ви ж!..- вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.

Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.

– А, ти бунтувать!
– скрикнув становий і замахнув

Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.

–  Пане! Нас цар визволив од бійки!
– промовив він, важко дихаючи.

–  Що?
– заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.

Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.

–  Стій, не руш!
– крикнув громада на Андрія.

–  Пусти його!

Андрій нехотя пустив. Становий устав.

–  Старшина! Урядник!
– хрипко закричав він.

Ніхто не приходив.

–  А! Так, бунтовники!
– вигукнув він.- Я вам!..

І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.

Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...

А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:

–  Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.

Громада обурилася.

–  Де писар? Будемо писати прошення на станового.

Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.

–  Нехай Андрій пише!
– гукнуло кільки голосів.

Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,- а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".

Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.