На Розпутті
Шрифт:
Зате у Демида з'явився зовсім несподіваний ворог. Одного разу, як Демид учив, зненацька відчинилися двері, і Охрім уступив до школи. У його в постаті було щось особливе, голова гордо задиралася вгору.
– Здорові були, з вівторком!
– промовив він.
– Здорові! Просимо!
– От, прийшол посмотрить на вашу школу, - забалакав Охрім, і Демид здивувався, - з якої рації він почав ламати язика.- Подозвольте посмотрить!
– Просимо! Дуже радий!
– промовив Демид увічливо і, посадовивши Охріма, знову почав вчити. Охрім посидів, згорда підвівши голову, з годину, а далі, нічого не кажучи, встав, попрощавсь
– Хіба то школа?
– каже.
– От як я вчився, - зараз азбичку, тоді склади, тоді молитви, а це що? Окають та гакають, та й годі.
– Це він на вас сердиться!
– додав Петренко.
– За що?
– здивувався Демид.
– А за те, мабуть, що ви не пішли до його порадитися!
– сказав сміючись Петренко.
Хоч Петренко й сміявсь, але цьому була правда. Охрім, уважаючи себе немовби за міністра народної просвіти в Костівці, образився, що його обминуло в справі народної просвіти ж. Тепер він з усієї сили намагався так чи інак здискредитувати перед селянами школу. Мабуть, через те двоє батьків тільки пообіцяли прислати своїх хлопців у школу, а не прислали. Навіть більше. Школярі вивчили вже половину літер, як один багатий чоловік зненацька забрав свого сина зо школи. Демид ходив питався, чого се так, умовляв, але почув одно:
– Мені його дома по хазяйству треба.
– Це брехня!
– сказав потім Демидові Петренко.
– Це його Охрім направив. Він ще й інших підбурює. Дехто з батьків ремствує, що місяць діти вчаться, а й азбуки не вивчили.
– Та 'дже вчать!
– Так у вас якось не так... Охрім каже, що зараз треба всю азбуку вряд вивчити: аз, буки, віди... Навчає, щоб брали дітей з школи. Може, й забрали б, ну, так кажуть: уже заплатили.
– Ну, а ви як? Не ремствуєте на мене?
– спитався Демид Петренка.
– Та вже ж підождемо кінця, а тоді й будемо казати, - хитро відмовив той.
Демидові трошки гірко було чути се, а ще гірш було почути від своїх школярів, що деяких з їх не пускають з дому батьки, і вони то виблагають, то одурять батьків, а таки втечуть у школу.
Проміж цим клопотом мав Демид нагоду ще й вітати в себе гостей. Одного разу Демид почув у себе в дворі дзвоник поштарський, і пара коней під'їхала до школи. Двоє якихось добродіїв устало з поштарської чортопхайки і увійшло в школу. Попереду йшов високий кремезний чоловік з великою лисиноюта і з довгою бородою. За їм невеличка людинка з сірим потомленим обличчям та з рудою борідкою. Перший був у гарній селянській чумарці, а другий у якомусь татарському халаті чи пальті. У першого на мідяному ланцюжку висіла так звана по селах "мендаль". Гордо задерши свою голову, він увійшов у школу, мовчки озирнув усіх нача ким поглядом і, голосно одкахикнувшись, промовив:
– Здрастуйте!
Школярі поздоровкались, Демид підійшов до гостя.
– Радовськой старшина!
– промовив той, подаючи Демидові руку.- А се мой писар,- він кивнув на заднього.
– Дозвольте рекомендуваться,- забалакав той, трохи образившись такою неповагою до своєї особи, - валастной писарь, секретарь Радовськой волости - Іван Іванович Попов.
– Ось що... Гм!..
– голосно одкахикнувся старшина і важко сів на Демидів стілець, хоча Демид ще його й не прохав сідати; писар зараз же притулився на лавці біля школярів. Старшина задер голову ще
– Гм... Як старшина, то єсть начальник у волості, прослишал: школа. Конешно, просвіщеніє юношества і наставлєніє на серце... Як отець волості жалаю посмотріть, какім сложенієм у вас діло йдьоть...
І пан старшина знову велично позирнув по всій шкоді. Демид хотів був йому відмовити, але йому не дав другий пан - пан писар. Цей, закинувши ногу на ногу, дивлячись на стелю, почав:
– Конешно, многожилатільнєє було б, ежелі би ви здєлали спервоначала сношеніє з канцелярією Радовськой волості, которая заведуєть усєми етіми ділами. Но у всяком случаї любознательно, сказав би, обревизовать просвіщеніє юношества...
– Дуже радий!
– промовив Демид і почав далі вчити.
Та він добре знав, з ким має діло, - тим, скінчивши лекцію, озвався до гостей:
– От поки школярі там бігають, а ми підемо та закусимо. Я, знаєте, сам у цей час снідаю, та й вам треба з дороги підживитися. А там знов у школу.
– Гм... Авжеж... Закусить усігда ползительно... е... е... як вас... того... ім'я-отчество?
– спитався старшина.
– Я не знаю.
Демид сказав і додав:
– А я ось так ваше знаю!
– Нічого удивительного нема!
– одмовив старшина, трохи приплющуючи очі.
– То ж я - один на всю волость!
Демид поспішивсь повести "одного на всю волость" з його “секретарем” до себе. Тільки вже вони більше не вернулися в школу. Демид відав, що вони можуть йому нашкодити гірш, ніж хто інший, і зовсім навіть зупинити його діло. Він уконтентував їх так добре, що поїхали вони від його цілком задоволені. Демид знав, що з цього боку він поки забезпечений.
Але Охрім тим часом робив своє діло. Демид бачив, що й цей може йому пошкодити, і він наважився припинити його відразу. К різдву всі школярі вже вміли так-сяк читати й писати. І ото Демид запрохав усіх батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав:
– Я беру ваші гроші, то й повинен робити діло. От я й попрохав вас прийти, щоб подивились, чи справді є з нас пуття. Посидьте в нас, послухайте, що ми знаємо, та й попитайтеся, коли хочете.
Охрім іронічно всміхався. Демид почав питатися школярів. Він кожного питав спершу молитви, тоді казав йому читати, нарешті писати на класній таблиці слова та цифри. Усі школярі знали, що треба. Батьки страшенно здивувались, бо ніяк не сподівалися такого. Чули, що по старих школах, де вчили салдати, першу зиму вчилися читати, другу писати і хіба на третю аж починали писати "номері" - себто: цифри. А тут це все за півтора місяці! Вони голосно почали хвалити школярів та дякувати Демидові. Охріма мов що вщипнуло. Він зблід, потім почервонів, і нервово, тремтячою рукою поліз у пазуху і витяг відтіль якусь книжку.
– Читають!
– промовив він іронічно.
– Вивчили те, то й читають. Ні, нехай вони оце прочитають!
І він кинув книжку на стіл. Це була славетна "Грамматика". Демид дав її читати школярам. Перший прочитав, за їм другий, третій, четвертий...
– А що, Охріме,- спитався глузливо Петренко,- мабуть, школярі вже більше за тебе знають? Охрім сердито вихопив книжку з рук у п'ятого школяра. Засунув її за кожух. Тоді промовивши: "А все ж не по правилу!.." - повернувсь і вийшов з школи.