На Розпутті
Шрифт:
– Нащо це? Адже...
Але ту ж мить шматок червоного м'яса заворушився, скрикнув, Гордія мов струсонуло щось. Життя! Живе життя!
І надзвичайна любов обхопила Гордія на деякий час до цього живого життя. Він колихав сина, він цілував його, в упивавсь його рівним диханням. І потім, положивши дити у поруч із матір'ю, він став навколішки біля ліжка, припав головою матері до ніг, і сльози закапали в його з очей...
Але все це запомогло Гордієві перебути тільки гострий біль своєї душі, але не могло відвернути його від тих фатальних, неминучих питань, не могло дати на їх одмови. Правда Гордій повеселішав, життя з Ганною зробилося
Несподівано надійшла ще одна зміна. Бездітний дядько умер і все, що мав, одказав небожеві. Гордій робився багатою людиною.
Вернувшися з похорону, Гордій розказав Ганні, що Демид не йде в лікарі, живе дома, господарює... Гордій не міг до нього придивитися, бо бачився з їм нашвидку, але помітив, що він якось якось одмінився. А проте й Ганна мала незабаром побачила його: Гордій кидав судову практику і їхав на свій новий хутор господарювати. Він радів з цього, як дитина він був такий веселий, такий щасливий, що й Ганну зробив щасливою та веселою, хоча їй і не хотілося через дещо їхати на хутір...
VI
Демид Гайденко справді одмінився: немов постарішав, споважнів, а поміж бровами в його лягла глибока риска...
Демид радий був приїхати додому. Як його батько, невисокий, але кремезний дідок з сивими вусами, без бороди, сидячи біля його в якомусь передпотоповому хутірському повозові, штовхнув його в бік і сказав:
– Дивись, уже наші луки видко!
– то замислений Демид стрепенувся. Він почав глядіти на широкі, тепер пожовклі, луки, що по їх бігла, виблискуючи на сонці, вузенька річка, на гайок понад річкою і, нарешті, на рідну хату, що тільки верхом своїм визирала з буйного саду. Він дививсь на їх так, мовби вш не два місяці, як покинув їх, а бачить їх знову після довгої кількарічної розлуки. Якесь давнє-давнє почування любе знов обхоплювало його, і все здавалось йому таким новим і таким гарним. Колись давно почувався він так саме... Але то було Давно,- і тепер мовби на його новим духом віє...
– Що це?
– подумав Демид.- Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...
– Демиде, голубчику! Синочку!
– скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
– Боже мій! Як же ти змарнів!
– скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
– Дарма,- ось ви, мамо, мене підгодуєте,- усміхнувся Демид.
– Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...- промовив Кирило Семенович.
– Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили!
– одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям - вітальня,- тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,- уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах - уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
– Ну, ось я й дома!
–
– Йо?
– перепитав зрадівши батько.- Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...
– Бозна-що ти кажеш, старий!..
– А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
– Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати!
– і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
– От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...
– Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі?
– питалася Марта Іванівна.
– Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,- сказав Демид.
– Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...
– Якщо ми з їм не помремо з голоду!..- перепинив Кирило Семенович.
– Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід!
– скрикнула мати і побігла до пекарні.
– Ну, а я піду в свою хату,- промовив Демид,- трохи вмиюся,- і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого - з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
– І довго ж це ти будеш у нас, синку?
– А поки проженете!
– усміхнувсь Демид.
– Ні,ти кажи!
– Та й сам не знаю... Хочеться дома побути - уже, якщо звелите, з місяць поживу.
– Йо!
– скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
– Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, - сказав Демид.
– Дарма, сину, - мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни!
– озвавсь Кирило Семенович.
– І що-бо ти кажеш, старий - рівня до салдата!
– промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.