Над прірвою у житі
Шрифт:
Отож чую, Еклі стоїть на порозі душової, зразу за моїм кріслом, і визирає, чи нема в кімнаті Стредлейтера. Бо віп терпіти не міг Стредлейтера й ніколи не заходив до нас у кімнату, коли той був удома. Еклі взагалі рідко кого терпів.
Нарешті він переступає поріг душової і входить у кімнату.
— Салют! — каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив!
— Салют! —
Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка — не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці — і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви!
— То як фехтувалося? — питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки. — Ми виграли чи ні?
— Ніхто не виграв, — кажу, але на нього не дивлюсь.
— Що? — перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати.
— Ніхто не виграв, — знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці?
Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку, — Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно.
— Ніхто не виграв? — каже Еклі. — Як це?
— Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям. — Очей на нього я все ще не підводжу.
— Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?
— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.
Еклі став наді мною і заступив світло.
— Слухай, — кажу, — через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.
Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.
— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.
— Не знаю, — кажу. — Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.
Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим».
Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.
— Що це ти в біса читаєш? — питає.
— Не бачиш? Книжку.
Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.
— Щось путнє? — допитується.
— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг. — Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та
Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.
— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом. — Матусю рідна, в очах темніє!
— Псих! — кидає Еклі. — Їй-богу, псих!
— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?
— Ради бога, не корч із себе!
Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:
— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?
Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.
— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.
От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.
Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.
— Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? — питає.
— У Нью-Йорку.
— Скільки дав?
— Зелененьку.
— Обібрали тебе. — Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки. — Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав, — каже. — Це шапка мисливська.
— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку. — В ній полюють на людей, — кажу. — Я сам полюю в цій шапці на людей.
— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?
— Ні.
— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?
— На футболі. Рандеву там у нього, — промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.
— Великий чоловік твій Стредлейтер, — сказав Еклі. — Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?
— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.